Читати книгу - "Похибка другого типу, Invisibility mask"

Його слова змусили мене завмерти. В горлі стало тісно, а десь у глибині грудей наростало дивне, але таке солодке відчуття.

— Коли ти кажеш такі речі, здається, що моє серце от-от розірветься від ніжності… — тихо прошепотіла я, нахиляючись ближче, щоб залишити легкий поцілунок на його щоці.

Лео м'яко провів пальцями по моєму животу, ніби намагаючись відчути крізь шкіру нашого маленького хлопчика.

— Ми ще навіть не вибрали для нього ім'я, — сказала я, притискаючись лобом до його грудей.

— У нас є ще час. Та й, чесно кажучи, я не замислювався над іменем для хлопчика. Якщо у тебе є варіанти, давай розглянемо їх.

— І ти будеш не проти мого вибору?

— Ні, звісно… якщо це не ім’я твого колишнього.

— О, Боже, ні! Звідки ти взагалі це взяв?

— Ну, не знаю, у тебе був з ним перший поцілунок, перші стосунки… — він говорив серйозним тоном, але в його очах промайнув лукавий вогник.

— Ти зараз жартуєш?

— Частково, — Лео легенько стиснув мої пальці.

— Мені подобається ім’я Тео, тому що воно співзвучне з твоїм, — я підняла голову, щоб зустріти його погляд. — А ще Даміан… Я читала, що це ім’я означає силу, боротьбу, подолання труднощів. Воно асоціюється з тим, хто перемагає випробування, хто ніколи не здається. І… мені здається, що це дуже підходить для нашого сина.

Лео уважно подивився на мене, а потім усміхнувся, м'яко торкаючись губами мого волосся.

— Вау, ти справді серйозно підійшла до цього питання.

— Ми ще можемо подумати, я просто поділилася своїми думками, — я злегка підняла голову, дивлячись йому в очі.

— Мені подобаються обидва варіанти, мила, — його голос звучав тепло, майже заспокійливо. — Оберемо той, який тобі найбільше припаде до душі.

— Дякую… — мої губи мимоволі розтягнулися у слабкій усмішці.

— Це я дякую, Янголе, — він торкнувся мого підборіддя, м’яко піднімаючи його вгору, змушуючи подивитися на нього.
— А зараз тобі потрібно відпочити, — Лео запустив пальці у моє волосся, повільно масажуючи шкіру голови.

Я прикрила очі, дозволяючи собі розслабитися під його дотиком. Це було так ідеально…

Коли я прокинулася, Лео поруч не було. Сонце лише почало хилитися до горизонту, фарбуючи кімнату у золотисто-рожеві відтінки. Я потягнулася, ще не до кінця прийшовши до тями, і тільки тоді помітила щось на його стороні ліжка.

Там лежали блакитні гортензії – величезні, важкі, ніби щойно зрізані з куща. Я взяла їх у руки й одразу відчула, як масивні суцвіття вгинаються під власною вагою. Їхній свіжий, легкий аромат наповнив повітря, змушуючи мене усміхнутися.

Я хотіла поставити їх у вазу, і точно пам’ятала, що одна стояла в гардеробній. Кинувши погляд на двері, я вирішила, що спочатку впораюся з цим завданням, а потім вже піду шукати Лео.

Відкриваючи полиці, я швидко переглядала їх одну за одною, поки не помітила знайому форму. Ось вона. Витягнувши вазу, я вже збиралася зістрибнути зі стільця, коли щось у дальньому кутку полиці привернуло мою увагу.

Невелика коробочка. Оксамитова, темно-зеленого кольору. Подарункова?

Можливо, я не повинна була цього торкатися, не повинна була піддаватися цікавості, але мої пальці вже самі потяглися до неї. Я повільно відкрила кришку…

Мої легені ніби забули, як вдихати повітря.

Всередині, на оксамитовій підкладці, лежало кільце. Витончене, неймовірно гарне. Його центр прикрашав великий камінь – діамант? Це точно був діамант. Темно-зелений, майже смарагдовий, він ловив світло і відбивав його в тисячі відтінків. Маленькі білі діаманти обрамляли його, створюючи ідеальну оправу.

Я проковтнула клубок у горлі. Це мало бути подарунком? Для мене?

Міцніше стискаючи коробочку, я швидко спустилася вниз, шукаючи Лео. Він був у вітальні, тримаючи в руках айпад, зосереджено переглядаючи якісь документи. Я зупинилася в дверях, вагаючись. Не знала, як почати — подякувати за квіти чи відразу перейти до того, що я знайшла?

Але Лео випередив мене.

— Ти щось шукала на моїх полицях?

Його тон був рівним, але я відчула, як напруга повільно наростає. Я памʼятала, що минулого разу саме через це почались наші найбільші проблеми, тому відразу поспішила все пояснити.

— Ні, я шукала вазу для квітів… Вони дуже гарні, до речі. Дякую… — зробивши коротку паузу, я нарешті простягнула йому оксамитову коробочку. — Там я і знайшла ось це. Це ж для мене?

Лео перевів погляд на коробочку, яку я тримала в руках, і на кілька секунд завмер. Я раптом усвідомила, що навіть не була впевнена, чи це справді моє кільце.

Що як мама мала рацію? Що, якщо це… для когось іншого? Від цієї думки в грудях стало холодно.

— Так, воно твоє.

Я видихнула.

— Це мав бути подарунок до Дня святого Валентина? — я спробувала знайти найбільш логічне пояснення.

— Ні. Ти хочеш відсвяткувати День святого Валентина?

— Ні, просто… — я запнулася. Що я ще могла сказати? Що забула, що цей шлюб договірний? Що він просто намагається зробити моє життя комфортнішим, бо я вагітна?

Але його наступні слова вибили ґрунт з-під ніг.

— Я купував його для пропозиції і, чесно кажучи, забув про нього.

Мій розум відмовлявся це обробляти. Пропозиція? Лео… хотів зробити мені пропозицію?

Я кліпнула, ніби намагаючись переконатися, що правильно його почула.

— Пропозицію? — мій голос зірвався майже на шепіт.

— Так, — Лео відповів так буденно, ніби це було щось незначне. — Але все склалося, як склалося. Проте воно й так належить тобі, тож якщо хочеш — можеш носити його.

Це прозвучало занадто просто. Занадто буденно. А ще… боляче.

Чого я очікувала? Що він стане на одне коліно, погляне на мене так, як герої в романтичних фільмах, і попросить вийти за нього? Я справжня ідіотка. Ми вже були одружені. Це кільце більше не мало сенсу.

— Ем… Я… — слова застрягли у горлі, але я змусила себе продовжити. — Я поверну його на місце. Вибач, я не повинна була взагалі його брати…