Читати книгу - "Бігуни"

вуст. Далі — склянка з теплуватою водою. Хлопчик п’є, захлинається, тож за мить вона дає йому попити ще раз, обережніше. Піґулка от-от подіє, вона кладе безсиле тільце на правий бік, підгинає коліна під живіт — їй здається, що так йому буде найзручніше. Лягає біля нього на край ліжка і притуляє голову до його худої спини. Чує, як повітря перетворюється на подих, як наповнює легені й виходить у ніч. Чекає, поки цей процес стане ритмічним, легким, автоматичним, а потім встає і навшпиньках вертається до ліжка. Їй хотілося б спати в синовій кімнаті, як було раніше, поки не повернувся чоловік. Так було краще, вона була спокійнішою, засинаючи й прокидаючись з обличчям, повернутим до сина. Не треба було щовечора розкладати двоспального подружнього дивана. Стояв би й досі собі порожній. Але чоловік — то чоловік.

Він повернувся чотири місяці тому, після двох років відсутності. Повернувся в цивільному одязі, тому самому, в якому пішов, тепер уже трохи старомодному, хоча, здавалося, геть не ношеному. Вона понюхала — не пахнув нічим, хіба що ледь-ледь вологою, отим духом безруху, наглухо замкнутого складу.

Він повернувся інакший, вона відразу це помітила, і досі цим інакшим залишався. Першої ночі обстежила його тіло — воно теж було інакше, твердіше, більше, м’язистіше, але якесь дивовижно слабке.

Намацала шрами на плечі й у волоссі, яке помітно порідшало й посивіло. Долоні стали масивнішими, пальці потовщали, так, наче він працював фізично. Вона поклала його руку на свої оголені перса, але рука лежала нерішуче. Намагалася дотиками схилити його до любові, але він лежав так тихо, дихав так мілко, що їй навіть стало трохи соромно.

Ночами він прокидався з якимось горловим диким криком, сідав у потемках, а потім вставав і йшов до домашнього бару, щоби налити собі горілки. Коли повертався, вона відчувала його фруктовий, яблучний подих. Тоді він просив її: «Торкайся мене, торкайся».

— Розкажи мені, як там було, тобі полегшає, розкажи, — шепотіла йому на вухо, спокушала гарячим подихом.

Але він не розповідав.

Поки вона доглядала за Пєтею, чоловік ходив помешканням у смугастій піжамі, пив каву — справжнісіньку смолу, — і дивився на будинки за вікном. Потім зазирав до синової кімнати, ставав біля хлопця навпочіпки й намагався налагодити з ним хоч якийсь контакт. Далі вмикав телевізор і засував цупкі штори, від яких денне світло ставало хворим, густим, лихоманковим. Одягався лише близько полудня, коли до Пєті мала прийти няня, та й то не завжди. Іноді просто зачиняв двері, так що звук телевізора розмивався, перетворювався на докучливе шемрання, волання до світу, яке втратило щонайменший сенс.

Гроші надходили регулярно щомісяця. До того ж немалі — вистачало на ліки для Пєті, на новий, рідко вживаний візок, на няню.

Сьогодні вона не клопотатиметься сином, у неї вихідний. От-от приїде свекруха. Хто зна, до кого вона радше приїжджає — до сина чи до внука. І про кого вона піклуватиметься ніжніше й чуйніше. Поставить біля порога картату пластикову торбу і вийме з неї халат і капці — домашній спецодяг. Зазирне до синочка, запитає його про щось, а він, не відриваючи очей від телевізора, відповість «так» або «ні». На цьому все, чекати більше нічого, тож вона піде до внука. Треба його вмити й нагодувати, поміняти просяклу потом і сечею постіль, дати ліки. Потім завантажити білизну до прання і взятися за готування. Далі — забава з дитиною. Якщо гарна погода, хлопчика можна винести на балкон, хоча звідти мало що видно: самі багатоповерхівки, схожі на великі сірі коралові рифи висохлого моря, заселені рухливими організмами, сперті на тьмяний горизонт великого міста, колосальної Москви. Втім, погляд хлопчика завжди мандрує до неба, застигає на підчеревинах хмар і мандрує за ними до межі обсягу зору.

Аннушка вдячна свекрусі за той один день на тиждень. Виходячи, цілує її в м’яку шовковисту щоку, мимохідь. Оце й усі їхні зустрічі, завжди у дверях, за мить вона збігатиме сходами вниз — з кожною сходиною легша. Попереду цілий день. Проте вона не присвятить його собі, ні — вона залагодить кілька справ. Оплатить рахунки, піде до крамниці, візьме рецепти для Пєті, поїде на кладовище і врешті рушить на протилежний кінець цього велетенського нелюдського міста, аби посидіти в темряві й поплакати. Все це триває довго, всюди затори, тож вона, затиснута між людьми, дивиться крізь шибки автобуса на великі авта з затемненими вікнами, які завиграшки, без жодних зусиль, якимось диявольським чином рухаються вперед, хоч усе довкола стоїть. Дивиться на сквери, повні молоді, на базарні ятки, де торгують дешевим китайським товаром.

Вона завжди пересідає на Київському вокзалі і там, підіймаючись із підземних платформ, минає цілий натовп людей. Проте ніхто так не привертає її уваги, ніхто не бентежить її так, як одна дивна постать, що стоїть біля виходу, на тлі благенької огорожі, що оточує розкопані фундаменти якоїсь розпочатої будови, огорожі, обклеєної рекламою так густо, що здається, ніби вона кричить.

Та жінка ходить колами по смузі нічийної землі, поміж муром і нещодавно вимощеним тротуаром, стежачи за нескінченним походом людей і доповнюючи своєю присутністю цю вервечку втомлених метушливих перехожих, які здебільшого перебувають на півдорозі додому або на роботу й от-от змінять засіб пересування, пересівши з метро на автобус.

Вона вбрана не так, як усі — на ній безліч речей: штани, поверх них кілька спідниць, але дібраних так, що одна стирчить з-під іншої, шарами. Те саме й угорі, де сила-силенна сорочок, ватянок, жилеток. Поверх усього — сіра стьобана фуфайка, вершина вишуканої простоти, відлуння далекого східного монастиря чи трудової колонії. Усе те вкупі має якийсь естетичний сенс, воно навіть подобається Аннушці, здається, ніби кольори старанно дібрані, втім, цілком можливо, що то не людський вибір, а от-кутюр ентропії — вицвілих барв, пошарпаних тканин, розпаду й тління.

Проте найчудніший вигляд має голова: вона щільно обмотана плахтою матерії й привалена шапкою-вушанкою, обличчя затулене так, що видно тільки губи, з яких безперестанку вириваються прокльони. Це видовище таке приголомшливе, що Аннушка навіть не силкується розібрати, що вона там говорить поміж лайкою. І ось тепер вона знову минає її, наддаючи ходу, боячись, щоб жінка її не зачепила, щоби в потоці злісних слів не виринуло її ім’я.

Стоїть приємна груднева погода, тротуари сухі й прибрані від снігу, взуття зручне. Аннушка не сідає до автобуса, а переходить пішки міст і чимчикує вздовж кількасмугової магістралі, почуваючись так, ніби йде набережною великої