Читати книгу - "Сповідь крізь епохи, Кала Тор"

У моїй голові ніби з'явилася завіса, але я намагалася сховатися за спокійним виглядом, щоб не привернути увагу до того, що в мене відбувається всередині. Мої думки обернулися навколо цієї несподіваної зустрічі, тому я не відразу зрозуміла, що до мене звертаються.
— Баронесо, — прошепотів мені мій сусід, немов знаючи, що я зараз у полоні власних думок. Я здригнулася і, піднявши погляд, побачила, що всі очі в залі зараз звернені саме до мене. Мене охопила паніка, але я змусила себе заспокоїтися, намагаючись зберегти зовнішній спокій.
— До вас звертаються, — повторив він.
Я, злегка зніяковіла, вибачилася і попросила повторити, що від мене хочуть.
— Мій останній вірш — це відповідь на вашу оду. Ви не хочете спочатку продекламувати свою оду? А потім я з задоволенням прочитаю свій вірш.
Я зробила глибокий вдих і спробувала зібратися. Як би там не було, я не могла допустити, щоб моя внутрішня буря вийшла на поверхню.
— Вибачте, але сьогодні я не готова до декламування. Почуваюся не зовсім добре, — вимовила я, наче вивільняючи себе з того простору, де перебувала не тільки фізично, але й емоційно.
Мій голос був настільки змінений після поранення, що навіть Алекс досі не міг звикнути до його нового звучання.
Я намагалася не рухати головою, а говорила так, ніби хотіла залишити навколишній світ далеко позаду. Кожне слово моє було виваженим, вимовленим таким чином, що, здається, навіть найбільш уважний слухач не зміг би впізнати в ньому жодного натяку на мої справжні емоції.
У перерві я намагалася тихо покинути приміщення, але мене зупинили кілька молодих літераторів, що з усією завзятістю просили мою думку щодо своїх творів. Я вже була готова відповісти, коли раптом відчула погляд — проникливий, мов холодний вітер, що не залишає жодної можливості сховатися. Не підводячи очей, я вже точно знала, хто стоїть за цією настирливою увагою. Деян. Моя душа здригнулася, хоч я й намагалася стриматися. Я змінилася. Час і досвід наклали свої відбитки, я подорослішала, стала іншою, можливо, навіть чужою для себе, але все ж, як не старайся, риси тієї Мегді, тієї дівчини, якою я була колись, все ще відбивалися на моєму обличчі, як тінь, що не відступає. Я бачила їх — ніжний вигин губ, ті самі очі, які вже не так горять від наївних сподівань, але все ще зберігають в собі ту властиву мені глибину, яка нагадує про моє минуле.
Моє серце забилося частіше, і я відчула, як паніка почала вільно розливатися в моїй душі, намагаючись захопити мене цілком. Я намагалася стримати її, зціпивши кулаки, і глибоко вдихнула, аби не показати свою тривогу.
Але коли Деян почав наближатися, ніби знову ставши частиною мого теперішнього, я відчула, що втратити контроль — значить втратити себе. Він був майже поряд, і я вже думала, що от-от зіткнуся з ним, але раптово хтось легко і впевнено взяв мене за руку.
— Ось, ви де, моя королево пера? — пролунало знайоме голосне і тепле. Це був сер Генрі. Він тримав мою руку з такою ніжністю, наче це був його єдиний шанс утримати мене. Його очі заглядали в мої зворушливо і змовницьки, ніби вони приховував у собі щось важливе. — Я вас скрізь шукаю. Нам пора вже додому. Баронесі потрібно більше відпочивати.
Я була здивована його словами, але страх не відпускав мене, і я не могла зовсім зрозуміти, що він мав на увазі. Все здавалось якимось чужим, заплутаним і важким для сприйняття. Але підкорившись його натиску, я просто мовчки пішла за ним, не зронивши ані слова, ні погляду. Тільки його присутність давала мені змогу знову віднайти свою певну рівновагу, хоча в душі ще залишався шлейф невимовлених тривог.
Вже на подвір'ї, вдихнувши свіжого, холодного повітря, я злегка отямилася, спробувавши позбутися відчуття, що все навколо мене сковує. Моя розсіяність змінилася на підозру, і, згадуючи слова сера Генрі, я не витримала і, намагаючись не видавати хвилювання, поцікавилася:
— Що це ви тільки що городили? Ви справді вирішили поховати мою репутацію, чи просто навмисно вирішили поставити мене на край?
Сер Джермен, здається, не звернув увагу на мою неприязнь і відповів зі своєю звичною безтурботною впевненістю:
— Я вас рятував, баронесо. Ви хочете сказати, що треба було дати вам можливість поговорити з тим джентльменом, при вигляді якого ви виглядали, ніби привид? 

Мене охопив момент внутрішнього збурення. Я дивилася в його очі, спробувавши приховати свою розгубленість. Вже майже вірячи в те, що так очевидно було видно мою паніку. Але перш ніж я встигла запитати, чому він так міркує, сер Генрі не дозволив мені втекти від його слів:
— Ви залишались незворушною, як завжди. Це моя особиста здатність до проникливості дозволила лише мені побачити ваші хвилювання. Що ж до вашої репутації, не переживайте — всі давно знають, що я найбільший прихильник вашої творчості. Цього разу все списати можна на це.
Я майже не могла повірити своїм вухам. Це вже не було просто здивування — це було безкінечне коло абсурду.
— Шанувальник, кажете? — Я не втрималася від саркастичної посмішки. — Не смішіть мої мережива. Це все більше схоже на театр, ніж на щось серйозне.
Моя іронія не пройшла непоміченою. Його обличчя спотворилося від легкого здивування, але він відразу ж повернувся до своєї невимушеної манери і знову став непохитним, наче готовий продовжувати цю дискусію.
Я дозволила йому сьогодні супроводжувати мене додому, на моїх умовах, виключно у своїй кареті. Мені був необхідний цей час для роздумів, для того, аби знайти у собі спокій і сили, яких мені так бракувало. Я відчула, що нас з Деяном неминуче чекає зустріч, і ця впевненість лише посилювала моє бажання залишити все позаду. Як би не було складно, я примушувала себе нагадувати, що я тепер Баронеса — моя особистість відома і непохитна, визнана в колах, які мають змогу підтвердити мій титул. Я вивела це твердження у своїй свідомості як маніфест, що стане моїм провідником у наступних випробуваннях. Тепер моє ім’я — це міцна й холодна стіна, за якою приховано все те, що колись було моєю слабкістю. Тому я не могла дозволити собі зайвих емоцій. Мені слід чітко й безпомилково відповідати своєму титулу, не зраджуючи саму себе і своїй ролі в цьому світі. Минуле повинно залишитися позаду, забуте, як тінь, що стирається на світанку.
Коли ми нарешті вийшли з карет сер Генрі, здавалося, був не здатний відпустити мене зі своїх думок. Підходячи до мене, він зупинився, погляд його був твердий, а вираз обличчя — надзвичайно серйозний, ніби кожне слово вимовляв з важливістю, яка могла перевершити всі інші.
— Міс Скотт, баронесо Мелані, — промовив він, звертаючись до мене на ім’я, ніби надаючи ще більшої ваги моєму титулу. — Ви завжди можете покластися на мою допомогу, без огляду на те, що ви думаєте про мене, моє ставлення до вас залишатиметься незмінним. Ви — не просто жінка, ви — справжня особистість, глибока, неповторна, наповнена духом епохи.
Він на мить замовк, перевівши подих, а потім, ніби визнаючи якусь таємну віру, додав пошепки:
— Я впевнений, ваше ім'я залишиться в історії. Його не забудуть, як не забудуть і жодної епохи, що народжувала таких, як ви.
Його слова звучали, як обітниця, яка обвивала мій розум. Спокій і впевненість у них були такими природними, що я, немов би потрапивши під їхній вплив, зрозуміла: цей чоловік не просто бачить мене такою, якою я є, але й вірить у те, що моє ім’я здатне бути чимось більшим, ніж просто знаком на папері.
Зранку, коли перші промені сонця лише торкалися землі, я відправила Алексу листа, у якому детально виклала всі новини про ситуацію, що склалася, і, закінчуючи його, завірила його, що впораюся сама. Водночас попросила його поки що утриматися від візитів, не турбуватися і чекати мого повідомлення.