Читати книгу - "Соловей"

У своїй кімнаті Ізабель обережно відсунула гардероб і відчинила двері. У таємній кімнаті так сильно тхнуло потом і сечею, що їй довелося затулити ніс і рот рукою.

— Вибачте, міс, — сказав МакЛіш, знітившись.

— Одягніть це. Умийтеся з глечика, а я буду у вітальні. Потім відсунете шафу назад. Рухайтеся тихо. Унизу сусіди. Вони можуть знати, що мій батько вже пішов і тут залишилась одна людина.

За хвилину він зайшов до кухні, вдягнений у лахміття її батька. Він нагадував хлопчика з казки, який виріс за одну ніч. Светр тріщав на його широких грудях, а штани були замалі, тож він не міг застібнути їх на талії. Він напнув берет на маківку, наче ярмулку.

Нічого не вийде. Як вона вестиме його містом серед білого дня в такому вигляді?

— Я впораюся, — сказав він. — Я йтиму за вами. Довіртеся мені, міс. Я блукав тут у формі. Це не так уже й складно.

Відступати було пізно. Вона знайшла його та сховала. Тепер потрібно відвести його в безпечне місце.

— Тримайтеся щонайменше за квартал від мене. Якщо я зупинюся, ви теж зупиняйтеся.

— Якщо мене схоплять, ідіть далі. Не озирайтеся.

Схоплять означає заарештують. Вона підійшла до нього й поправила берет. Їхні очі зустрілися.

— Звідки ви, лейтенанте МакЛіш?

— Іпсвіч, міс. Повідомите моїм батькам… якщо доведеться?

— Не доведеться, лейтенанте, — вона глибоко вдихнула. Дивлячись на нього, вона думала про ризик, на який зважилася, аби допомогти йому. Фальшиві документи були в сумочці. За ними вона — Жульєтт Жервез із Ніцци, хрещена в Марселі, студентка Сорбонни. Якщо щось станеться, це посвідчення — її єдиний захист. Підійшовши до дверей, вона відчинила їх і визирнула. На майданчику нікого не було. Дівчина жестом показала, що можна виходити, і додала:

— Ідіть. На вулиці постійте біля зачиненого магазину капелюхів, а тоді йдіть за мною.

Він вийшов з квартири й зачинив двері.

Один. Два. Три…

Ізабель тихо рахувала, з кожним кроком малюючи у своїй уяві найгірше. Не в змозі більше цього витримувати, вона залишила квартиру та рушила вниз.

Навколо було спокійно.

Він стояв там, де вона сказала. Вона задерла підборіддя і пройшла повз, не дивлячись на нього.

Усю дорогу до Сен-Жермен вона йшла швидко, не озираючись. Кілька разів дівчина чула, як німецькі солдати свистять і кричать: «Ані руш!» Двічі вона чула постріли, але не дивилась у тому напрямку.

Коли вона дійшла до червоних дверей квартири на вулиці Сен-Сімон, то вся спітніла.

Ізабель швидко постукала у двері чотири рази.

Двері відчинилися.

Перед нею стояла Анук. Вона здивовано подивилася на неї та відійшла, пропускаючи її всередину.

— Що ти тут робиш?

Позаду неї за столами сиділо кілька чоловіків, яких Ізабель уже зустрічала. Перед ними лежали різні мапи, які вони вивчали при свічках.

Анук збиралася зачинити двері, та Ізабель сказала:

— Нехай будуть відчинені.

Після цих слів у повітрі зависла напруга. Вона помітила, як обличчя людей навколо змінилися. Мсьє Леві почав ховати мапи.

Ізабель виглянула назовні та побачила, як МакЛіш крокує тротуаром. Він зайшов у приміщення, і вона зачинила за ним двері. Усі мовчали.

Уся увага була прикута до Ізабель.

— Це лейтенант Торренс МакЛіш із Військово-Повітряних сил Британії. Льотчик. Минулого вечора я знайшла його, коли він ховався в кущах біля мого будинку.

— І ти привела його сюди, — сказала Анук, запалюючи цигарку.

— Йому потрібно повернутися до Британії, — відповіла Ізабель. — Я думала…

— Ні, — перебила Анук. — Не думала.

Леві відкинувся назад на своєму стільці, дістав із кишені цигарку, запалив її та почав вивчати пілота.

— У місті є й інші. А ще втікачі з німецьких в’язниць. Ми хочемо допомогти їм вибратися, але узбережжя й аеродроми неприступні, — він зробив глибоку затяжку, від чого цигарка почорніла. — Ми працюємо над цією проблемою.

— Я знаю, — спокійно сказала Ізабель. Вона відчувала всю вагу своєї відповідальності. Вона знову вчинила нерозважливо? Вони розчаровані? Вона не знала. Може, варто було покинути МакЛіша? Дівчина збиралася про щось спитати, коли почула голоси в іншій кімнаті.

— Хто тут ще? — насупившись, спитала вона.

— Інші, — відповів Леві. — Вони завжди тут. Тобі не варто цим перейматися.

— Нам справді потрібен план для льотчиків, — мовила Анук.

— Ми майже переконані, що могли б вивезти їх з Іспанії. Звісно, спершу їх потрібно туди провезти.

— Піренеї, — сказала Анук.

Ізабель бачила Піренейські гори, тож розуміла, що має на увазі Анук. Гострі вершини здіймалися аж до хмар і були зазвичай вкриті снігом чи оповиті туманом. Її мама обожнювала Біарріц, маленьке прибережне містечко неподалік. Дуже давно, за кращих часів, її родина двічі їздила туди у відпустку.

— Кордон з Іспанією охороняють як німці, так і іспанці, — зауважила Анук.

— Увесь кордон? — спитала Ізабель.

— Ну, звісно, не весь. Але хто знає, де вони є, а де немає? — відповів Леві.

— Гори нижчі біля Сен-Жан-де-Люз, — зазначила Ізабель.

— Так, і що з того? Їх усе одно не перейдеш, і деякі дороги охороняють, — сказала Анук.

— Найкраща подруга моєї мами була басконкою. Її батько випасав кіз і постійно переходив гори пішки.

— Ми про це думали. Навіть раз спробували, — сказав Леві. —Але ні про кого з учасників походу відтоді не чули. Оминути німецькі пропускні пункти біля Сен-Жан-де-Люз складно одному, не кажучи вже про кількох людей. Навіть якщо і вдасться, потім потрібно пішки перейти через гори. Це майже неможливо.

— Майже неможливо та неможливо — не одне й те саме. Якщо пастухи можуть перейти гори, то льотчики точно на це здатні, — сказала Ізабель, і їй одразу спала на думку ідея. — Жінка легко могла б пройти через пропускні пункти. Особливо молода жінка. Ніхто не підозрюватиме гарненької дівчини.

Анук і Леві перезирнулися.

— Я зроблю це, — вела далі Ізабель. — Або хоч спробую. Я проведу цього льотчика. Є інші?

Мсьє Леві спохмурнів. Вочевидь, такий перебіг подій здивував його. Між ними клубився дим його цигарки.

— Ти колись раніше ходила в гори?

— Я в хорошій формі, — відповіла вона.

— Якщо тебе впіймають, то арештують… або вб’ють, — сказав