Читати книгу - "Подорож на край ночі"

Чоловік, мабуть, побачив, що я засмучений, бо, уриваючи мої роздуми, мало не крикнув:

— Та годі вам, тут не гірше, ніж на фронті! Тут, зрештою, можна відітхнути. Харч, правда, кепський, замість води справжня грязюка, зате спати можна досхочу! Тут, друже, гармат немає! І навіть кулі не дзижчать! Чи не добро?

В його словах мені вчувався голос генерального директора, проте очі були згаслі, як в Альсіда.

Чоловікові було, певне, під тридцять років, він мав бороду. Спочатку я навіть не роздивився його як слід, — так мене вразила вбогість житла, в якому відтепер мені судилося жити, яке, либонь, стане моїм притулком на кілька найближчих років… А придивившись, одразу побачив, що в нього обличчя авантурника з гострими й виразними рисами, а голова — бунтівника: такі голови не пливуть за водою, а сміливо розтинають життєві потоки. Ніс був великий, бульбастий, щоки випнуті, наче борти шлюпки, об які розбиваються хвилі долі. Просто цей чоловік виявився невдахою.

— Правда, — погодивсь я, — нема гіршого за війну! Поки що для звірянь цього було досить, я не збирався говорити більше. Але він знову порушив ту саму тему й докинув:

— Надто тепер, коли війни стали такі довгі. Ви, друже, згодом побачите, що тут, власне, тільки нудьга велика, та й годі! Роботи немає ніякої. Це немов вакації, але вакації в джунглях, розумієте? Зрештою, все залежить, напевне, лише від людської вдачі — що тут ще іншого сказати?

— А вода? — запитав я. Та вода, яку я сам налив у склянку, стривожила мене, такої самої жовтуватої теплої бовтанки я доволі напивсь у Топо. На третій день вона ставала справжніми помиями. — Оце така вода?

Отож тортури водою починалися знову.

— Атож, іншої тут нема, хіба дощова… Проте, як почнуться дощі, хижка завалиться. Ви бачите, в якому вона стані?

Я бачив.

— Для їжі, — провадив далі мій попередник, — тут є тільки консерви, я жеру їх уже цілий рік. І, як бачите, ще не здох! У певному розумінні це навіть зручно, але вони не дають достатньої поживи. Тубільці, правда, їдять гнилий маніок, але то їхній клопіт, це їм до смаку. Вже три місяці, як з мене виходить геть усе… Пронос. Може, це наслідок пропасниці, я маю їх аж дві… Після п'ятої години вже майже нічого не бачу. Саме з цього й виснував, що в мене пропасниця, бо щодо лихоманки, то, — правда ж? — важко мати ще більший жар, коли навколо така спека! А, власне, ви дізнаєтесь, що у вас пропасниця, як почнеться дрож. Крім того, станете, певне, менше нудитись. Але це знов-таки залежить від людської вдачі, можна, наприклад, аби піднести дух, уживати алкоголь, але я спиртного не люблю… терпіти його не можу.

Мені здалося, що він надає великого значення тому, що називає «вдачею».

Згодом, поки він іще був у хижі, я почув від нього інші втішні вістки:

— Вдень діймає спека, а вночі найтяжчих страждань завдає гамір. У таке навіть віри не йметься… Вся навколишня звірина раптом зривається на ноги, ловить здобич або сама тікає, — до ладу я й не знаю, мені тільки розповідали, але гармидер щоразу страхітливий! А найгаласливіші з них — гієни! Вони підступають до хижі дуже близько, і їх добре чути. їхній гавкіт ні з чим не сплутаєш. Це зовсім не той шум, що стоїть у вухах після хіни. Адже інколи можна сплутати пташиний галас, дзижчання великих мух і шум, спричинений хіною. Таке трапляється не так-то й рідко. Натомість гієни захлинаються реготом. Вони відчувають запах вашого м'яса! Через те й регочуть! Цим звірюкам не терпиться, коли ви здохнете! Кажуть, можна навіть побачити, як блищать їхні очі. Гієни страшенно люблять падло. Я, правда, не дивився їм у вічі, і мені трохи шкода…

— Весело ж тут у вас!..

Проте на цьому нічні розваги не закінчувались.

— Тут є ще село, — додав мій співрозмовник. — Там нема й сотні негрів, але ці педики зчиняють такий ґвалт, немов їх десять тисяч! Скоро ви й самі пересвідчитеся, що я кажу правду! Ох, якщо ви приїхали послухати тамтами, то вам пощастило! Бо тут у них то місяць зійшов і треба гамселити в тамтами, то місяць зайшов, знову треба бити. Причину, зрештою, вони завжди знаходять. Ці паскуди немов порозумілися з тваринами, аби вкупі дошкулити вам якнайдужче! Щоб ви здохли! Та якби мені трохи сили, я б їх усіх повбивав… Але краще заткнути вуха ватою. Коли в моїй аптечці ще залишалось трохи вазеліну, я змащував ватку й затикав вуха, а тепер замість нього беру банановий жир: він теж придатний. А коли заткнути вуха, ті вилупки, якщо їм так кортить, нехай тягнуть сюди хоч грім із неба! Мені начхати на них, коли заткнуті вуха: я тоді нічого не чую! Тутешні негри — скажете, що я брешу, — здохляки й паскуди! Вдень вони сидять склавши ноги, здається, їм несила підвестися навіть нате, щоб зайти за дерево й посцяти, та коли смеркне — подивилися б ви на них! Усі стають лихі, нервові та істеричні! Вони чорні як ніч, і здається, немов сама та ніч б'ється в істеричних корчах! Ось що таке негри, я бачив те все на власні очі. То не люди, а гаддя, якісь виродки!..

— А вони часто щось купують?

— Купують? Ох, що ви кажете! їх слід обкрасти, заки вони самі вас обкрадають, — отака тут комерція! Крім того, коли западає ніч, вони нітрохи не церемоняться, бо ж у мене в кожному вусі затичка! Хіба вони дурні, щоб дотримувати манер? До того ж, як бачите, в моїй хатині й дверей нема, й негритоси, так би мовити, самі себе обслуговують… Та тут їм райське життя…

— А як же облік товарів? — запитав я, сторопівши від таких подробиць. — Генеральний директор вимагав скласти, як я приїду, докладний опис усіх наявних товарів!

— Як на мене, — спокійнісінько відповів колега, — нехай той директор забирається під три чорти!.. Маю честь сказати вам про це…

— Але ж ви однаково ще побачите його у Фор-Ґоно!

— Я вже ніколи не побачу ні Фор-Ґоно, ні директора. Джунглі, мій друже, великі…

— Куди ж ви подастеся?

— Коли