Читати книгу - "Дівчина у потягу"

Газети запевняють, що поліція має бути обачнішою, не можна дозволити, щоб похапцем заарештували ще когось. Йде мова про зіпсоване розслідування, припускається, що можуть бути зміни в особовому складі. В Інтернеті розмови про Скотта просто жахливі, теорії висуваються дикі, відразливі. Ось камера вихоплює його перше слізливе звернення до Меґан, щоб вона поверталася, а поряд знімки вбивць, які також виступали на телебаченні, ридали, виглядали так, ніби збожеволіли від горя через загибель тих, кого любили. Це жахливо, жорстоко. Можу тільки молитися, щоб він цієї гидоти ніколи не побачив. Це розіб’є йому серце.

Можливо, я й дурна та необачна, однак піду на зустріч з Камалем Абдиком, тому що, попри всіх цих «мислителів», я бачила Скотта на власні очі. Була від нього близько-близько на відстані простягнутої руки, мені відомо, що він — не вбивця!

Вечір

Ноги тремтять, коли я здираюся сходами на вокзал Корлі. Уже кілька годин я так здригаюся, напевно, це адреналін, моє серце просто не бажає уповільнюватися. Потяг набито вщент, жодного шансу знайти вільне місце, інша річ сідати в Юстоні, тож я змушена стояти десь у середині вагона. Тут справжня душогубка. Я намагаюся дихати повільно, очі потуплені. Просто стараюся приборкати свої відчуття.

Радість, страх, збентеження, провину. Здебільшого провину.

Не такого я очікувала.

На той час, коли я дісталася кабінету, довела себе до стану суцільного та абсолютного жаху: була переконана, що тільки-но він погляне на мене — одразу ж зрозуміє, що мені все відомо, і ставитиметься до мене як до загрози. Я побоювалася, що скажу щось зайве, якось так станеться, що я не втримаюся та назву ім’я Меґан. Потім я, чемна та нудна, увійшла до приймальні лікаря. Там звернулася до секретарки — жінки середнього віку, яка вислухала, хто я, з якого приводу, навіть не поглянувши на мене. Я сіла, взяла екземпляр «Воґ», стала гортати його сторінки тремтячими пальцями, намагаючись зосередитися на майбутньому завданні й водночас виглядати звичайнісінькою знудженою жінкою, як будь-яка інша пацієнтка.

У приймальні очікували ще двоє: чоловік двадцяти з лишком років, який щось читав у своєму телефоні, та жінка більш поважного віку, яка насуплено дивилася на власні ноги й жодного разу не здійняла голову, навіть коли секретарка назвала її ім’я. Вона просто підвелася і скинула одяг, вона чудово знала, куди йти. Я почекала п’ять хвилин, десять. Відчула, як дихання стає неглибоким. У приймальні тепло та задушливо, таке відчуття, що мені несила увібрати достатньо кисню в легені. Я хвилююся, що можу знепритомніти.

Потім двері різко відчинилися, вийшов чоловік — у мене навіть не було часу як слід його роздивитися, проте я достеменно знаю, що це він. Дізналася так само, як і вперше, коли його побачила, зрозуміла, що він — не Скотт, хоча він був лише тінню, що сунулася на неї — лише враження, що людина висока, з непевними, млявими рухами. Він простягнув мені руку.

— Міс Ватсон?

Я здійняла на нього очі, зустрілася з ним поглядом, відчула, як електричний струмінь пробіг уздовж спини. Я вкладаю долоню в його простягнуту руку. Рука тепла та суха, така велика, цілком огортає мою руку.

— Будь ласка, — запросив він, наказуючи мені прямувати за ним до кабінету. Я послухалася, увесь час відчуваючи нудоту та запаморочення. Я йшла її кроками. Вона робила те саме. Сиділа навпроти нього в кріслі, куди він запропонував сісти й мені, напевно, він так само складав руки під підборіддям, як зробив сьогодні, напевно, так само їй кивав зі словами: — Гаразд, про що сьогодні волієте зі мною поспілкуватися?

Усе в ньому було теплим: його рука, коли я її тиснула; його очі; голос. Я оглядала його обличчя, шукаючи будь-яких натяків на злобне чудовисько, яке розтрощило Меґан голову; сліди травмованого біженця, який втратив родину. І не бачила жодного. І на певний час я сама забуваюся. Забуваю його боятися. Я сиджу в нього в кабінеті й ані краплі більше не жахаюся. Важко ковтнула, намагаючись пригадати, що маю говорити, потім розпочала. Зізналася йому, що вже чотири роки як у мене проблеми з алкоголем, що моя слабкість до спиртного коштувала мені шлюбу та роботи, вона, вочевидь, коштувала мені здоров’я, і я побоююся, що й здорового глузду.

— Я не пам’ятаю деяких речей, — зізналася я. — Непритомнію та не можу пригадати, де була та що робила. Іноді я гадаю, чи не зробила, чи не сказала чогось жахливого — і не пам’ятаю. Якщо… якщо хтось мені розповідає про мої вчинки, вони навіть мені не притаманні. Здається, що то була не я. Тому так важко відчувати відповідальність за речі, яких не пам’ятаєш. І мені ніколи не було по-справжньому прикро. Я почуваюся прикро, але я мовби звільнена від того, що накоїла. Таке відчуття, що цей учинок мені не належить.

Зізналася у всіх гріхах, розповіла всю правду, розголосила йому все в перші ж хвилини знайомства. Я настільки була готова у всьому зізнатися — тільки й чекала кому розповісти. Проте цією людиною не мав би бути саме він. Він слухав, не зводячи з мене своїх чистих бурштинових очей, склавши руки, і не ворушився. Він не оглядав кабінет, не робив нотаток. Він слухав. І, врешті-решт, ледь помітно кивнув та промовив:

— Ви волієте брати на себе відповідальність за те, що скоїли, але вам важко це робити, відчувати відповідальність повною мірою, якщо нічого не пам’ятаєте?

— Так, саме так, в «яблучко».

— А як люди взагалі беруть відповідальність? Можна вибачитися — і навіть якщо ви не пам’ятаєте, у чому винні, це не означає, що ваше вибачення й почуття за вашими вибаченнями — нещирі.

— Однак я хочу відчувати цю провину. Хочу відчувати себе… гірше.

Дивні речі кажу, але постійно так думаю. Я відчуваю себе не такою вже безсовісною. Знаю, за що я відповідальна, знаю всі ганебні речі, що скоїла, навіть якщо не пам’ятаю подробиць, — проте від усіх цих подій я ніби віддаляюся. Я відчуваю їх за крок від себе.

— Ви вважаєте, що маєте почуватися гірше, ніж почуваєтеся? Вам недостатньо погано через ваші помилки?

— Так.

— Рейчел, ви тільки-но зізналися мені, що втратили свій шлюб, втратили роботу — невже ви вважаєте, що такого покарання недостатньо?

Я похитала головою.

Він трохи відкинувся на спинку стільця.

— На мій погляд, ви надто жорстокі до себе.

— Ні.

— Гаразд. Як скажете. Ми могли б трохи повернутися назад? До тієї миті, коли почалися проблеми. Ви сказали, що це сталося… чотири роки тому? Ви можете