Читати книгу - "Місто Страшної Ночі"

І 007, що за ніч остудив свої букси й добре подорослішав, неквапно потяг товарний локомотив у депо.

— Здоров, старий. Видно, цілу ніч працював? — гукнув «Моголові» невгамовний Куцан, що вертався додому з роботи. — Вигляд у вас, скажемо відверто… Ех, ви, вантажі цінні, вантажі негайні!.. Катайте в майстерні, скиньте лаври зі свого димаря та вмийте будку.

— Не в’язни, Куцане, — суворо сказав 007, підходячи до поворотного круга, — а то я…

— Я й не знав, братку, що цей старий кип’ятильник — твій щирий друзяка. Останнього разу він не дуже чемно з тобою розмовляв.

— Правда. Але я відтоді бачив аварію й від страху мало не обліз. Тепер, поки пари не випущу, ніколи не стану глузувати з новачків, що не знають діла й хочуть навчитися. А зі старого «Могола» й поготів, хоча й бачив, як у нього з димаря колоски стирчали. Уявляєш собі, Куцане, все через підсвинка — не свиню, а просто порося. Само з грудку антрациту — на свої очі бачив, а якої шкоди наробило. І я зрозумів, що таке може з кожним статися.

— Ви це вже зрозуміли? Для почину чудово, — втрутився в розмову «Багряноносець», що сяяв дзеркальними шибками високої елегантної будки; в депо він дожидав опорядження перед наступним рейсом.

— Дозвольте вас, панове, познайомити, — казав Куцан. — Це наш «Багряноносець». Ти, братку, вчора ним захоплювався і, здається, навіть заздрив. А це, шановний добродію, новий член нашого товариства; в нього ще всі милі попереду, але я, як старший товариш, ручуся за нього.

— Радий нашому знайомству, — сказав «Багряноносець», окидаючи поглядом переповнене депо. — По-моєму, нас тут досить, щоб відкрити збори. Гм… Завдяки повноваженням, що ними я наділений як начальник залізниці, я віднині оголошую 007 повноправним членом Об’єднаного братства локомотивів, що як такий може користуватися всіма правами й привілеями щодо майстерень, депо, водокачок і залізниць. Згідно з наданим мені правом я підношу 007 до рангу швидкісного локомотива, бо, як мене повідомили з вірогідних джерел, наш новий товариш пройшов сорок одну милю за тридцять дев’ять з половиною хвилин, поспішаючи на допомогу потерпілому. Свого часу я сповіщу присвоєні локомотивам цього рангу гімн і сигнал — по них вас упізнають у найтемнішу ніч… Ласкаво просимо, новоявлений члене нашого братства локомотивів!

І ось, коли в найтемнішу ніч (як висловився «Багряноносець») ви зупинитесь на мосту над товарною станцією і окинете поглядом чотириколійне полотно, рівно о другій тридцять ночі — не раніше й не пізніше, — коли «Білий метелик», забравши пасажирів, що не попали на «Багряноносець», мчить на південь сім своїх молочно-кремових спальних вагонів, ви почуєте разом з боєм годинника, як здаля загуде басом віолончель, а потім розчуєте слова:

Швидше, швидше, вітер свище, чах-чах-чах.

Раз-два-три, хутенько, ненько, чах-чах-чах.

Підлітаємо з розгону

До вокзалу, до перону,

Тихше, тихше, хто там дише, чах-чах-чах.

Це 007 покриває сто п’ятдесят шість миль за двісті двадцять одну хвилину.

Місіс Батерст

Якраз того дня, коли я надумав побувати на судні королівського військового флоту «Перідот» у затоці Саймон, адмірал надумав вирядити його в плавання понад узбережжям. Коли прийшов мій поїзд, воно вже розпускало дим далеченько; а оскільки команди інших суден або вантажили вугілля, або вправлялись на стрільбищі в горах, футів тисячу над рівнем моря, я застряг на портовій околиці, голодний і безпорадний, не маючи надії вернутись до Кейптауна раніше п’ятої години вечора. Я не знав куди дітись, та, на щастя, зустрів свого приятеля Хупера, інспектора державних залізниць, що мав для особистого користування паровоз і службовий вагон, призначений, як було написано на ньому крейдою, до ремонту.

— Якщо роздобудете чогось попоїсти, — сказав Хупер, — я відвезу вас Гленґаріфською віткою на глуху колію, і ми там зачекаємо, поки надійде товарний. Там, бачте, трохи прохолодніше.

Я купив дещо у греків, що торгують усячиною, деручи нелюдські ціни, і паровоз, пробігши кілька миль, довіз нас до затоки, облямованої дюнами; там за сотню кроків від води була дощана платформа, напівзасипана піском. Рівні дюни, біліші від снігу, тяглись далеко вглиб лілувато-бурої долини між порепаних скель і сухих чагарів. Рибалки-малайці дружно тягли невід на берег, поряд стояли два човники — синій і зелений; якісь люди, що приїхали на пікнік, танцювали босоніж на місцині, яку перетинав невеличкий струмочок, море іскрилося всіма барвами веселки, а з другого боку нас обступали гори, підніжжя яких тонуло в сріблястих пісках. На обох кінцях затоки залізнична колія проходила зразу над лінією найвищого припливу й звертала за скелі.

— Ну ось, тут, бачте, завжди віє з моря, — сказав Хупер, відчиняючи двері, коли паровоз від’їхав, а наш вагон лишився на порожній колії і сильний південно-східний вітер, що гуляв під піком Елсі, почав сипати пісок у наше погане пиво. Хупер зразу розгорнув папку з паперами. Він нещодавно вернувся до міста після тривалої відсутності: їздив збирати відомості про пошкоджені паровози й вагони по всій країні, аж до Родезії. Приємний дотик вітру до моїх сплющених повік, його свист під дахом вагона і високо в горах; монотонний шурхіт піщинок, що пересипалися на березі, випереджаючи одна одну; плескіт хвиль; голоси на косі; шелест паперу під рукою Хупера; нещадне сонце — все це підсилювало дію пива й навівало мені мрійливу дрімоту. Замість прибережних гір мені вже ввижались осяйні чарівні вершини; та раптом я почув, як хтось надворі пройшов по піску, потім брязнув зчеп.

— Ідіть геть! — сердито крикнув Хупер, не піднімаючи голови від своїх паперів. — Знов ці замурзані малайчата, все пустують коло вагонів…

— Не будьте такий суворий. У Африці вважається, що залізниця всім дає притулок.

— Та звісно — принаймні в глибині країни. До речі, я оце згадав, — він пошпортався в жилетній кишеньці, — можу показати вам цікаву штучку з Уанкі — є таке місце за Булавайо. Розумієте, я прихопив це просто так, на згадку, а не…

— Готель зайнятий! — вигукнув хтось. — Там білі люди, по мові чую. Морська піхота, вперед! Ну, Пріче! Штурмуй цей Белмонт! Ого-о-о!

Останній вигук розтягся, мов довга мотузка, вслід містерові Пайкрофту, що оббіг кругом вагона й зупинився біля відчинених дверей, дивлячись мені в обличчя. За ним підійшов здоровезний сержант морської піхоти, що тяг жмут сухого очерету й збентежено струшував пісок із пальців.

— Як ви сюди попали? — спитав я. — А я гадав, що «Ієрофант» у плаванні.

— Прийшли в той вівторок із Трістан-да-Куньї на ремонт. Простоїмо в доку два місяці, треба машину перебирати.

— Заходьте й сідайте.

Хупер відклав убік папку.

— Це містер Хупер, інспектор залізниці, — квапливо вигукнув я,