Читати книгу - "Утрачений світ"

— Він і справді був колоритною особою, — погодився я.

Професор, явно заспокоївшись, знову ліг і заснув міцним сном.

Розділ XIV

ТО БУЛА СПРАВЖНЯ ПЕРЕМОГА

Гадаючи, ніби мавполюди не знають нічого про наш притулок у кущах, ми, як незабаром виявилось, дуже помилялися. В лісі стояла цілковита тиша, на деревах — жодного руху, але нам же з досвіду мало б уже бути відомо, які то хитрющі тварини і як терпляче вміють вони вистежувати здобич і вижидати слушного часу для нападу. І хоч би яка мені судилася доля в майбутньому, я певний, що так близько до смерті, як цього ранку, я не буду, мабуть, ніколи. Треба, проте, розповісти вам усе в тій послідовності, як воно було.

Прокинулись ми, ледве чи оклигавши від учорашніх хвилювань та недоситу. Самерлі був такий виснажений, що насилу звівся на ноги, але він затято впирався й нізащо не хотів визнати себе переможеним кволістю. Порадившись, ми вирішили перечекати тут годину-другу, поснідати, що було конче потрібне, а тоді обійти круг центрального озера й добутись до печер, де мої спостереження виявили житла місцевих тубільців. Здавалося, що, як рятівники їхніх земляків, ми могли сподіватись на привітний прийом там. Розкривши таким чином ще дещицю з таємниць Країни Мепл-Вайта, ми мали б усі підстави зробити висновок, що дане нам доручення викопано і що надалі слід усі свої зусилля зосередити на тому, як звідси вибратись. Навіть Челенджер схилявся до думки, що тоді наш найперший обов'язок буде якомога швидше поділитись нашими відкриттями з цивілізованим світом.

На дозвіллі ми мали нагоду пильніше придивитись до наших індіанців. То були маленькі на зріст, моторні, жилаві чоловічки, з пропорційно побудованим тілом, з рівним чорним волоссям, перев'язаним ззаду ремінцем, і в шкіряній-таки фартушинці круг стегон. Закривавлені» пошматовані мочки їхніх вух свідчили про те, що вони носили якісь прикраси, видерті потім, коли їх узяли в полон. Безволосі обличчя їх були досить милі й лагідні. Жваво розмовляючи якоюсь незрозумілою мовою, вони раз у раз показували один на одного й вимовляли: «Аккала» — певно, так називалося їхнє плем'я. Іноді вони сплескували руками і з ненавистю та острахом позирали на ліс, вигукуючи: «Дода! Дода!» Це слово, очевидно, означало їхнього ворога — мавполюдей.

— І що ви скажете про них, Челенджере? — запитав лорд Джон. — Мені поки що ясно тільки одне: ось цей юнак перед вами, з виголеним чолом, мусить бути їхній ватажок.

І справді, тубілець, якого мав на увазі лорд Джон, тримався якось осторонь від своїх, а інші, ввертаючись до нього, виявляли глибоку пошану. Він був наймолодший з-поміж них, але мав вельми гордовитий вигляд. Коли Челенджер поклав йому на голову свою здоровезну руку, юнак гнівно блимнув чорними очима, здригнувся, мов підострожений кінь, і відскочив убік. Потім, притиснувши до грудей руку, він з гідністю випростався і кілька разів проказав: «Маретас». Наш професор, анітрохи не збентежившись, ухопив за плече іншого тубільця, що був ближче, і, обертаючи його на всі боки, ніби якесь наочне приладдя, заходився читати нам лекцію.

— Розвинений череп, кут обличчя та декотрі інші ознаки свідчать, що це плем'я не можна залічити до нижчої раси, — загурготів він своїм звичним басом. — Навпаки, під расовим оглядом ми повинні поставити його попереду багатьох інших відомих мені племен Південної Америки. Я рішуче певний, що на цьому плато формування цього племені було б неможливо. Знову ж таки і мавполюдей відділяє ціла прірва від наявних тут передісторичних тварин. Отже, вони теж не могли з'явитися й еволюціонувати в Країні Мепл-Вайта.

— Тоді звідки ж у біса вони взялися? — спитав лорд Джон.

— Це питання, безперечно, викличе палкі дискусії в наукових колах Європи й Америки, — відповів професор. — Я особисто поки що дотримуюся такої думки, — тут він випнув свої могутні груди й задерикувато озирнувся навкруги. — Я вважаю, що еволюція хребетних через місцеві умови відбувалася на плато своєрідним способом: представники давніших форм співіснують тут поруч із новітніми формами. Отож ми й знаходимо на плато такі сучасні створіння, як тапір — тварина з досить довгим родоводом, і велетенський олень, і мурахоїд, у товаристві з плазунами юрського періоду. Це все — зрозуміло. Але ж ми маємо ще мавполюдей і оцих індіанців. Як наука може пояснити їхню присутність тут? Я, власне, припускаю тільки одне: вони прийшли звідкись. У Південній Америці, ймовірно, існувала порода людиноподібних мавп, що у прадавні часи перебралися сюди і згодом еволюціонували в мавполюдей, яких ми з вами бачили на власні очі. Причому декотрі з них, — цю мить професор суворо глянув на мене, — поволі набули такої непересічної зовнішності й статури, що, якби їм ще впорівень до того й розуму, вони й серед людської раси були б не останні. Що ж до індіанців, то я не маю сумнівів, що вони з'явилися тут пізніше — їх або голод сюди загнав, або переслідування ворогів. Спіткавшися на плато з небаченими страхітливими створіннями, вони заховались у печери, які змалював наш юний друг. Але все одно їм довелося витримувати жорстокі напади диких тварин, а особливо мавполюдей, що вважали їх за непроханих зайд і провадили проти них немилосердну боротьбу, вживаючи хитрощів, незнайомих звірам більшого розміру. Ось чим пояснюється нечисленність індіанського племені. Ну то як, джентльмени, зрозуміли ви тепер, чи потребуєте ще якихось додаткових пояснень?

Професор Самерлі був занадто втомлений, щоб сперечатися, тож він тільки завзято похитав головою, показуючи, що взагалі ні з чим не згоден. Лорд Джон лише скуйовдив свої рідкуваті кучері й сказав, що не може брати участі в цій боротьбі, бо належить до борців іншої категорії та ваги. Тоді вже мусив я виконати свою звичайну роль і повернути розмову до більш практичних питань: я завважив, що десь подівся один індіанець.

— Він пішов по воду, — пояснив лорд Рокстон. — Ми відрядили його, давши порожню бляшанку з-під консервів.

— То він пішов до старого наглого таборища? — спитав я.

— Ні, до струмка. Он там під деревами. Це не більше як пара сот ярдів. Чогось тільки вів забарився.

— Я піду пошукаю його, — зохотився я, взяв рушницю й подався у той бік, де струмок, залишивши своїх товаришів готувати скромний наш сніданок.

Ви, певне, здивуєтесь, чому я пішов сам, нехай навіть на коротку часину. Але мусите пам'ятати, що до мавпячого селища було багато миль, що в своєму сховку серед кущів ми вважала себе в безпеці, бо ж