Читати книгу - "Бікфордів світ"

Харитонов кивнув і вийшов на поріг, який уже встиг покритися намерзлою кригою через те, що пара більше не виповзала з коридору.

На вулиці було темно. Стискуючи годинник у руці, Василь заспішив додому. У якийсь момент кинувши погляд на свою руку, він помітив, що пісок у годиннику світиться, і це з невідомої причини надало йому сили, і попрямував він у бік будинку ще швидше.

Вже підходячи до дверей у парадне, обійшов відкритий легковий автомобіль, що стояв під будинком. Серце відчуло щось недобре, і він засунув пісковий годинник у кишеню пальта. Бігом піднявся по скрипучих сходах і ввійшов до квартири.

Здавалось, і не було в них стільки речей, аби, звалені на підлогу, вони утворили купу, але зараз уся підлога кімнати була всіяна ганчірками, коробками, старим взуттям і розворушеними газетами. На кушетці сидів коротко стрижений худорлявий молодик і щось записував на аркуші паперу блідою тремтячою рукою. За ним у кутку кімнати, де раніше лежала пачка газет, стояв нерухомий спішений вершник у білій формі з рушницею за плечем.

Євдокія сиділа на ліжку, втупившись у підлогу каламутним поглядом.

– Ви до кого? – не відриваючи очей од свого паперу, запитав молодий, одягнений у темно-синій плащ, явно недостатньо теплий для цієї зими.

– Я живу тут, – видихнув Харитонов, все ще нічого не розуміючи. – Я чоловік…

– А-а, її чоловік, це добре, – байдуже мовив чоловік у синьому плащі. – А я її слідчий. Що ж ви, чоловіче, не вберегли її?

Він нарешті підвів голову й докірливо втупився у вічі Харитонову.

– А що? – запитав Харитонов, глитнувши слину.

– Ось підпишіть протокол обшуку, – слідчий простягнув йому аркуш паперу та ручку.

Василь машинально підписав.

– І ти черкни теж! – підкликав слідчий чоловіка в білій формі.

Той повільно підійшов, довго примірявся до ручки, потім поставив-таки якусь карлючку.

– Відвозимо ми її від вас, – слідчий похитав головою, косячись на Харитонова. – Догралися…

– Ой, та за що ж! – неголосно затужила Євдокія, немов уже втомилася від ридань і сили її закінчувалися.

– І ось іще підпишіть! – підсунув слідчий Харитонову менший папірець. – Підписка про те, що ви на час слідства зобов'язалися не виходити зі своєї квартири. Зрозуміло?

Харитонов підписав і цей папірець.

– Ну все, до скорого побачення! – Слідчий підвівся і кивнув чоловікові в білій формі.

Той підійшов до Євдокії, шарпнув її за плече, щоб уставала.

Ще довго не йшов із вух шум автомобіля, що відвіз дружину. Горіла лампочка, освітлюючи м'яким світлом звалені на підлозі речі. Увесь затишок цієї кімнати, що вразив колись Харитонова, зник. Стіни, обклеєні газетами, дивилися на нього вороже, як на чужака. Він сів на кушетку і тут же схопився, згадавши, що саме там сидів слідчий.

Підійшов до ліжка і, накривши долонею важку литу кулю, що увінчувала ближнє ребро спинки, нахилився до вікна, запнутого намерзлими узорами.

За вікном було темно. Чувся шурхітливий рух снігу.

Харитонов зняв гачок, що тримав вікно зачиненим, і щосили натиснув на раму. Вона скрипнула, подаючись, і відчинилося вікно. Увірвався з вулиці мороз і, несподівано вдаривши Харитонова, обпік йому обличчя.

Він випростався і став перед ліжком, дивлячись на вулицю, на темряву будинку, що виднілася, на протилежному боці.

Летів дрібний сніг, майже не підштовхуваний вітром. І тому він летів неспішно і просто вниз, до землі. Можливо, навіть не летів, а падав.

Чомусь сніжинки, що падали перед відчиненим вікном, залітали в кімнату, наче вона затягувала, всмоктувала їх своїм теплом. І кудись випаровувалося це тепло, тому що на місце перших сніжинок, які залетіли, впали і розтанули на блідо-зеленому покривалі ліжка, опускались усе нові й нові, і танули вони вже не так швидко, а деякі й не танули зовсім.

Холод оточував Харитонова, і затремтів він, іще не усвідомивши, а тільки відчувши, що все обрушилось, усе загинуло, і мрії, які знову так і не втілились у життя, залишилися позаду, в уже пройденому минулому.

Він відшукав свій речовий мішок – добре, що той так і лежав заштовханий під кушетку, звідки його навіть при обшуку не витягнули. Перевірив міцність вузла, яким до лямки було прив'язано шнур, і вийшов, не зачинивши за собою дверей. За спиною ще горіла лампочка і крутився навколо неї, як біла мошва, дрібний пухнастий сніг.

Назустріч вітру, що дув в обличчя, з очей потекли сльози, коли, вийшовши на вулицю, зупинився Василь біля колишнього свого будинку. Потім, щось пригадавши, він зайшов назад, піднявся по сходах і в кухні, яка все ще зберігала живе тепло, відшукав переховані дружиною дві гамівки, що лежали у відрі для миття підлоги під справжньою ганчіркою. З любов'ю склавши їх у речовий мішок, він покинув цей будинок. Цього разу назавжди.

Вже йдучи по проспекту Свободи, він почув попереду цокіт копит. Але не зупинився Харитонов. Гірко й гидко було на душі, й, готовий до найгіршого, він тільки додав кроку. Дійшовши до розвилки, освітленої двоголовим ліхтарем, він повернув у вуличку, що вела до школи, і тут побачив двох вершників у білій формі на білих конях. Побачив і пішов їм назустріч так само, як і вони неспішно пливли назустріч йому.

Вершники, котрі про щось говорили між собою, замовкли, побачивши Харитонова. Тепер вони уважно вдивлялися в нічного подорожнього, що так безстрашно йшов їм назустріч. Але він не зупинявся; не зупинялись і вони.

І хоч бачив він їх погано через сльози, що застилали очі, але відчув у якийсь момент, що рух вітру раптом став слабкіший і обабіч нього промайнули білі крупи коней. Не повіривши, озирнувся і справді побачив, що вершники зупинились і здивовано дивляться йому вслід.

Перед входом у школу все так само, задерши горн до неба, стояв припорошений снігом піонер. Харитонов піднявся на другий поверх, де жив учитель.

Із-за дверей у коридор пробивалася гостра, як ніж, смужка світла.

Харитонов постукав; двері відчинилися. Хазяїн відступився, пропускаючи гостя в кімнату.

– Я думав, ти спиш.

– І тому прийшов? – запитав учитель доброзичливо.

– Я йду звідси, – сумно мовив Василь. – Дружину заарештували, а з мене підписку взяли, таку саму, як із дружини перед арештом.

Семен спохмурнів.

– І куди ж ти? Адже зима?

Харитонов