Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кола на воді 📚 - Українською

Читати книгу - "Кола на воді"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кола на воді" автора Олена Печорна. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 50 51 52 ... 62
Перейти на сторінку:
«Порятуй». А я не врятувала… від мук… таких, що як подумаю, то волосся піднімається сторчака. І хто? Моя ж дитина! Кров моя пішла на таке звірство. Господи! Як з цим жити?…

Петро сів поруч, взяв за руку:

– Заради них… і для Богданки. Ви ж у неї єдина рідна людина.

Жінка спалахнула:

– І ледь не занапастила! Горечко ж моє. Як її люблю… нікого не любила так. Воно ж святе дитятко. Такої душечки за все своє життя не зустрічала. Видно, спокутувати гріхи прийшла в цей світ, не свої, наші. Господи, прости!

– Простить. Він все прощає.

Очі засвітились, вхопилась міцно в руку, стисла:

– І вас послав. Якби не ви… Та що я… Самі ж бачите.

Петро мовчки кивнув й озирнувся на ікони у кутку.

– Якби не ви тоді, не слова ваші… Скільки житиму, пам’ятатиму… Спасибі, спасибі, ріднесенький, що допоміг повірити… Бо кому душа моя була потрібна? Пропаща. Думала, що і Всевишньому не треба. А він, бач, дитинку уберіг, бо милостивий. Дівчаточок забрав до себе, а її ж лишив. Мені б тільки побачити… на хвилиночку, і я… я гори зверну… Тут геть все чисто буде по-новому. Не вірите?

– Чому ж? Тільки так і буде.

Жінка просвітлено кивала:

– І в монастир піду, поповзу на колінах, щоб вимолити зцілення від оковитої. Не питиму… заради янголят моїх, задля Богданки.

– Знаю, знаю.

Анатолій вийшов, розчавлений зізнанням. У грудях було тісно. Озирнувся. Самотній пес тужливо дивиться із буди, неначе з вічності. Не скавчить. Самотньо. Ніч. Ще не глибока, кроки два углиб. Пахне медом. Озирнувся. Будинок мудро жене у небо дах, так високо, що старому димарю відверто лячно. Це ж треба. Будівля не змінилися, та сама, ті самісінькі кущі бузку, буда, пес, навіть кіт на тій самій колоді, а все – інакше й інше. Дух занепаду не зник назовсім, однак, затиснутий у коло віри, лякливо тулиться, як пережитий день, й відходить в темряву, а пережите – у минуле. Майор правий, тут житимуть і вже по-новому… з дитинством, що на райдузі-дузі. Невже все це – ВІРА? То чому вона не увійшла у нього? Ось же серце. Б’ється. Значить, ще живе, болить і мучиться. А спокою нема. Й любов пішла… з Оксанкою назавжди. Бо кого любити? Як вірити? У що? Її не-ма.

Рипнули двері. Майор побачив й відвернувся. Відчуває? Зміг же цій нещасній допомогти, а з ним ні разу не заговорив про Бога. Знає, що дарма. Мовчить. Запалив цигарку, видихнув гіркувато-сизі кола в темряву, пішов, сів у машину, обпер долонями високе чоло й став чекати. Анатолій сів поруч на передньому сидінні. Крізь відчинені дверцята вповзала ніч, медово-місячна і якась нова, може, тому, що місяць молодий?

– Я погодився… відвезти Ніну Митрофанівну до Богданки.

– Але ж… вже майже північ.

– Дівчинку не будемо будити. Митрофанівна лишень подивиться… Їй ТРЕБА.

Анатолій кивнув здивовано. Дивовижа. Стільки років працювати слідчим, щодня товктися у проявах жорстокості й так гостро відчувати біль? Не можна, так від серця лишиться тільки оболонка, вичерпається серце. Майор кинув у траву п’ятий недопалок. Нервує.

Нарешті з будинку вийшла господиня й на ватяних ногах залізла у машину, перехрестилась, склала долоні для молитви, однак розхвилювалася настільки, що було чути, як потріскують щиколотки. Мовчали всю дорогу всі, бо здавалось, одне-єдине слово може зупинити й повернути назад. Коли доїхали, довго стояли під будинком, зважуючись, немов на стрибок у прірву. Може, навіть й повернулися, якби не світло у вікні, хоча – не світло, свічка, що палахкотіла на підвіконні.

– Не сплять, – першим порушив тишу майор. – Тільки навіщо свічка? Світло зникло?

– Навряд, у сусідів є.

– То чому наші у темряві?

Жінка прошепотіла зсохлими вустами:

– Бо чекають…

– Кого? – здивувались.

– Нас.

І таки справді, немов на замовлення, у відчиненому вікні промайнуло жіноче обличчя й здивовано завмерло. Валентина.

– Що ж, нас помітили. Відступати пізно. Ходімо?

Їм назустріч вже поспішали з десятками питань.

– Що сталося? Щось страшне? Толю… Петро Васильович, не мучте… – помітила Ніну Митрофанівну, спинилась. – Це… до… Богданки?

– Валю, не лякайся. Все гаразд. Знайомся, це бабуся вашої вихованки. Ніна Митрофанівна. Їй потрібно побачити онучку.

– Але ж… вона… вона вже спить.

Нічна гостя розцілувала руки.

– Мені б лише поглянути на неї. Я не потривожу. Хороша моя, добра, спасибі за дитину. Благослови вас Господь. Якби не ви…

З будинку вийшли дві довгі тіні. Тоня та Ірина. Сьогодні вони лишились втрьох біля Богданки, хоч, зазвичай, встановлювали чергування. Вдень було простіше, Богданка звикла залишатись з кожною із них, а от вночі потребувала особливої уваги, зривалася крізь сон і бігла, не розуміючи, куди, навіщо. Доводилося повертати, вкладати в ліжко й просиджувати на варті усю ніч, щоб вчасно відігріти й заспокоїти дитину. Проте жодна не жалкувала ні витраченого часу, ні сил, бо відчувала, що ця дивовижна дівчинка з усіма її страхами й вадами заповнює собою біль утрати. Турботи витісняли спогади чи додавали їм особливої щирості та теплоти. Час набував змісту – нового. Власне, це й було життя.

Тепер усі троє оточили бабусю півколом. Першою озвалася Антоніна, скоріш за все, змусила себе як господиня.

– Богданка спить, і бачитись не варто, бо ще розтривожимо дитину. Дівчата підтвердять, вона й без того наполохана. Хай поспить, а вранці… прокинеться, тоді й зустрінетесь. Залишайтесь. Правда. Місця вистачить усім.

Гостя полегшено видихнула, немов тягар зняла, й кинулась обіймати. Міцно притискала до схвильованого серця кожну із жінок, не вірячи у власне щастя, а вже в будинку завмерла зразу ж, на порозі.

– Диво… вижно…

На стінах ворушились крила – з відтінком ночі. Сяйво свічки мерехтіло в них і надавало руху, від того усі створіння здавалися живими. Тоня запалила ще кілька свічок й розставила по кутках кімнати. Старенька вражено прошепотіла:

– Справжній ліс уночі.

Тоня посміхнулась і кивнула у бік свічок:

– То для Богданки. Дві останні ночі вона така тривожна… Навіть на світло електричне реагує, прокидається миттєво, а зі свічками – спить, от ми й чаклуємо. Та ви сідайте, ось у крісло… Зручніше влаштовуйтесь. Можна і розкласти його, але, боюсь, розбудимо дитину.

– Та я… мені байдуже… Мені аби лише дожить до ранку.

– І ви не стійте… Сідайте… Петре Васильовичу, Анатолію, і ви. Заварили кашу, тож не лишайте нас самих.

Лишились. Деякий час ще перешіптувались, а потім вмовкли, занурились кожен у своє, й незчулись, як поснули – мов немовлята, так спокійно, навіть гостя. Прокинулися також одночасно – від крику:

– …буня!!!

Підскочили сполохані

1 ... 50 51 52 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кола на воді», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кола на воді"