Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Яса. Том 2 📚 - Українською

Читати книгу - "Яса. Том 2"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Яса. Том 2" автора Юрій Михайлович Мушкетик. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 50 51 52 ... 151
Перейти на сторінку:
собою, славлять його, творять кумира, хоч від того застерігають їх сто євангельських заповідей. Ми всі щиро молимося по Євангелію — і порушуємо його заповіді повсякчас. Полюби ближнього, не прагни жони його, душі його, не прагни багатства, слави, влади, — повторюємо те од ранку до ночі, а чинимо навпаки. Чому?

Днина видалася теплою, дорога гарною, ніщо мені не заважало думати, насолоджуватися довколишньою красою. Дорога пластала по горбках, в ліву руку шуміли очерети, в праву простягалися луки, серед яких поблискували озеречка, стояли невисокі старі дуби та явори, дикі груші зеленіли яро, хміль вився по деревині й обвивав мою душу, далі розпочався ліс, і я не зчувся й не згледівся, як звідкілясь поперед мене узявся гурт чоловіків у дивному розлахманому одязі й погупотів повз мене. Я аж заворонився і рота розкрив з подиву, а ті бігли вовчою риссю, вдягнені хто в що: той у жупан козацький, той у кунтуш телячий без рукавів, той у сорочку косарську, а єден так голий до пояса, вони вхекалися, бо до всього пірили кілька мішків. Коли вони поминули мене, з останнього мішка щось випало в траву, я те побачив, окликнув тих людей і подав їм пропажу. То виявився капшук з грішми. Чи та моя делікатність звар’ювала прибишів, чи щось інше, але маленький, чорнявий, товстенький, з широкими плечами і спиною чоловічок наказав: тягніть його з нами. Голий до пояса чоловік ухопив мене за руку й примусив бігти поруч нього. Ми пробігли ще гонів двоє, а потім повернули на невидиму з дороги стежку в очереті, прогній себто, й нею почалапали до річки, яка в цьому місці розливалася чималим плесом. Через річечку переправилися задирчастим човном, запхали його в очерет, прибиші пішли в ліс і повели мене з собою. Так я опинився в розбійницькому таборі. Він розташувався в лісі під невисокими, кремезними, що сплелися угорі віттям, дубами, там стояв курінь літній з гілля, вкритого травою, за куренем лежав старий, величезний, підпертий кіллям човен, не човен, а кораблик, бо ж мав навіть палубу, але прибиші її до половини розібрали, хтозна, як вони його сюди притягли, очевидно, пригнали по розливу, по великій воді, а тепер він слугував їм прихистком од негоди, під ним складали награбоване. Спали або в курені, або на галявинці, де стояли тагани і були викопані дві копаночки, з яких брали воду. До тих копаночок сповзалися вужі та змії, і я боявся туди ходити — спочатку стукотів поперед себе палицею, проганяв гаддя, а тоді йшов сам. Довкола копаночок росли трави пишно — мені попід руки — та деревій до колін.

Розбійники спочатку довго допитували в мене, хто я і звідки, з ким і куди їхав, перші дні тримали мене в носі човна, де залишилась палуба і де був чулан, двері якого привалювали колодою, а тоді той пильний нагляд послабили, настановивши мене в кашовари. Для того, здається, й хапали мене, бо самі били баглаї. А я й не збирався втікати. В прибишів мені сподобалося. Були це люди веселі, відчайні й не жадібні. А може, так мені здалося. Вони ніби аж полюбили мене, вечорами облягалися біля багаття й прохали почитати щось із Святого письма. Святе письмо любили над усе. Слухали залюбки, розчулювалися, траплялося, якийсь комишник і сльозу пустить під глас псальми.

Не припрошував мене до тих читань і ніколи не розчулювався тільки Солонина, — отаман розбійницький, — маленький, чорний, сидів збоку на пенькові отаманському, поблискував очима, і в його руках поблискував вузький, довгий колійський ніж — їв тільки з ножа. А ходив він, як мул по дну, й появлявся, коли на нього найменше сподівалися. Заотаманував він завдяки винахідливості, хитрості й, мабуть, нещадимості, про яку важко було здогадатися. Це він вигадав обманну дорогу на обманний брід, пробили її в чагарях, навіть обаполами виклали в одному місці, а там броду не було, посередині — яма, в яку й шурхала перша підвода. Інші зупинялися, зчинявся рейвах, отоді й налітали прибиші. Я про те довго не знав і, признаюся, спочатку мався серед тих своїх нових товаришів добре. Вони, коли згадували своє минуле, то з сумом, каялись в содіяних гріхах і божилися, що пішли з приневолі житейської. Особливо скаржився на свою долю Кваша. Саврадимом його звали, але по імені прибиші ніколи один одного не кликали й на імена не озивалися, неначе й не було в них імен. Був це чоловік велетень, тілистий, з обличчям ображеної дитини, він і розповідав, неначе ображена дитина, як жив у матері, а мати прийняла приймака, а в приймака була дочка, і він, Саврадим, спізнався з нею, покохалися, а мати не давала женитися, щоб не посів господарства, й вирішили згладити його з світа, й приймак рубонув сокирою нічної пори, гадаючи, що поцілив його, Саврадима, а зарубав свою дочку, бо в коморі спала вона, а не Саврадим. «А я тоді вхопив його обіруч і вкинув у криницю. Хотів і матір туди пустити, так почала вона проситися, і я пожалів». Розчулила мене вельми й скорбна повість Савки Кажана, літнього прибиша, лисого чоловіка з пацьоркою вусів під гострим носом, чимось схожого на тхорика. Його прогнали з дому рідні діти, аби не заважав їм хазяйнувати, а він вигодував їх сам, бо дружина рано померла і Савка вдруге не женився. «Зайшов я до сестри, а вона годує своїх малих, то я їй і кажу: «Подуши маленькими, а то будеш, як я». Савка при цій оповіді починав плакати, з ним пускав сльозу і я. Еге ж, прибиші були люди сердо — больні й плакали часто, особливо коли випивали. А пили вони майже щодня. Вночі я довго не спав, перебирав ще раз, по—іншому, глибше, розповіді прибишів, жалів їх. Я думав про те, що й розбійники також люди, це ті люди, яких я шукаю, тобто вони — дрібка того люду, одного великого гурту, щось у них є таке, що прилучує до людей, яких я знаю. Таке мені думалося ночами. Вночі розсипи зір губилися в дубовому листі, а зорі там дикі й неласкаві, і не давалися до добрих думок, не було серед них «татової і маминої», а кажани маяли чорними крильми й пугачі пугали, якщо на негоду.

Іноді я думав, бо хотілося так думати, про прибишів, що це люди вільні, сміливі, й тоді вони будили в мені думки про світ широкий і невитоптаний, про те, що можна

1 ... 50 51 52 ... 151
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Яса. Том 2», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Яса. Том 2"