Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

— Ой, я тебе прошу, — перебив жінку чоловічий голос, — тільки давай не будемо розпускати нюні стосовно катарсисів і благої мети. Адже подивись на театр зсередини… Взяти хоча б наш театр, адже це справжня клоака…

Сергій Петрович штовхнув двері й зайшов до кімнати, де в клубах сизого тютюнового диму чаювали двоє молодих людей — заступник головного художника театру Олексій Гончаров та помічник режисера Надійка… прізвища її він не пам'ятав. Надійка працювала в театрі вже років п'ять, а малого Альошку він знав із дитинства, бо Костянтин Гончаров — видатний український сценограф був його близьким другом.

— О, здрастуйте, Сергію Петровичу! — обоє молодих людей глянули на нього знизу вгору, бо сиділи у низьких, продавлених кріслах біля чайного столика.

— Та що ж це робиться, — сходу гримнув старий.

— А що трапилося? — налякано запитала Надійка.

— Ну, по-перше, я хотів запитати, що це за ідіотський турнікет з'явився унизу?

— Це розпорядження Ігоря Юрійовича, — защебетала Надійка, — на його думку, багато зайвих людей нишпорять театром… Вже тижні зо два, як усім видали перепустки. А вам що — не видавали?

У цьому місці Надійка осіклася й похапцем, наче трохи налякано, зиркнула на Олексія. Вся подальша скандальна бесіда старого артиста із заступником головного художника проходила перед її очима мовби за склом, бо вона згадала одну страшну річ. Точніше, згадала про страшну річ, яку вона забула зробити. Живіт у неї скрутило від спазму, а спиною побігли мурашки.

Ну, так! Ще два тижні тому художній керівник викликав її до себе в кабінет і показав наказ за підписом Міністра культури, в якому чорним по білому було написано, що всіх працівників пенсійного віку, які мали дублерів на свої ролі, у примусовому порядку слід позбавити цих ролей і перевести на разову форму оплати в цілях економії бюджетних коштів.

— От вам список усіх, хто потрапляє під це розпорядження, — Надійка прекрасно пам'ятає, як художній керівник простягнув їй папірець із прізвищами, — там є один артист, у якого лишилася в театрі одна роль і та з дублером, це Протасов Сергій Петрович. Так я думаю, що ви сповістіть усіх наших пенсіонерів якось ніжно, що ми переводимо їх на разові, а Протасова якось окремо і дуже обережно повідомте, що він в театрі, як би це сказати, вистави грати не буде. Бік, розумієте, поважний, вже за вісімдесят… Ні, ми влаштуємо йому пишні проводи і все таке… Але ну що поробиш, наказ міністерства…

І Надійка все зробила, як він сказав. Пройшлася по списку, відклавши Протасова трохи на потім, щоб зібратися з думками… але закрутилася, забула, як зазвичай буває…

— Я знаю, куди ви позабирали всі антикварні меблі, — тим часом гримав Сергій Петрович на Олексія, — я знаю, що цей Зарізович приторговує антикваріатом! Мені артисти розповідали…

— Та я тут при чому? — відбріхувався Олексій, як міг. — Звертайтеся до дирекції. Це їхній наказ…

— Послухайте, Сергію Петровичу, — вийшовши з глибокої коми, втрутилася у розмову Надійка, — ви йдіть собі спокійно в гримерку, готуйтеся, будь ласочка, до вистави, а я зараз усе з'ясую і до вас підійду. Добре?

— Ви з'ясуйте, з'ясуйте! — не вгамовувався Сергій Петрович. — І підійдіть до мене! І повідомте мені, що коїться в моєму рідному театрі!

— Так, так, обов'язково це зроблю. Ви йдіть, йдіть, я до вас обов'язково повернуся. — Отак ніжно приговорюючи, вона розвернула його до дверей і провела у коридор. А коли двері за Протасовим зачинилися, Надійка, прикривши рот рукою, рвучко повернулася до Олексія і зробила страшне обличчя. — Біда! Треба рятувати ситуацію!

З цими словами вона кинулася до столу, відкрила реєстраційну книгу й швидко почала в ній щось переписувати.

— Що ти робиш?

— Ти розумієш, Протасов сьогодні не мав грати виставу. Сьогодні його роль грає Кучер, а… — махнула вона рукою, — довго розповідати. Яка година? За десять шоста! Може, встигну…

Ухопивши книгу, Надійка стрімголов вискочила з режуправління і кинулася до службового входу.

— Слухайте, Наталю Сергіївно, — різко кинулася вона до вахтерки, — тут яка ситуація… Якщо прийде Кучер, ви його знаєте, такий середнього віку актор…

— Так він вже прийшов…

— Коли?

— Та от пару хвилин тому із молодиком таким білявим, не пам'ятаю його прізвища — Лютий чи що… Ще й спитав: а чому книга для розписів прибуття на виставу ще не лежить?

— От… — і Надійка, хоча їй це було не властиво, брутально вилаялася. — Коротше, книга от, — промовила вона ніяковим голосом, — якщо будуть до вас звертатися Кучер чи Протасов, то всіх спрямовуйте до мене. Добре?

— Та добре, — кивнула вахтерка і, дивлячись, як за дверима зникає худорлява спина Надійки, затягнута у волошкову кофтинку, подумала: — Якісь всі ідіоти в цьому театрі: що артисти, що інші працівники.

Глава друга

СИНДРОМ КДБ

Від тої пори, як ви, шановний читачу, полишили головного героя в скверику на Пушкінській в компанії артиста Миколи Кучера минуло понад півтори години. Близько п'ятої вже впали на Київ мутно-сірі листопадові сутінки. Чемні й виховані автомобілісти вмикали ближнє світло, жлоби ж так і їздили з темними фарами. Почав точитися народ з контор, заструменіли вулиці жвавими людськими потічками, спалахували вікна та вітрини, у нормальних людей закінчувалася робота й майоріла перспектива вечері, перегляду новин та серіалів, читання газет, роздумів про життя та тихого відпочинку. І тільки артисти по всьому місту, по всій країні готувалися до вечірніх вистав.

— Гей, друже, вже десять хвилин на шосту! — схаменувся Микола, глянувши на годинника. — А ти бухий в дошку! Скільки ти вже узяв?

— Та грамів триста, не більше… — відповів я, видихаючи з рота гарячу алкогольну пару.

— Брешеш, ти до сосисок узяв грамів триста і під сосиски ще… Так що давай закінчуй, і пішли трохи прогуляємося…

Я й справді за цей час нівроку напився, а той бутерброд з ковбасою та пара яблук, які я спожив у гримерці, можна не рахувати, бо вони завдяки шаленій потребі молодого організму в калоріях перетравилися миттєво, ще до того, як я зробив перший ковток алкоголю. Так що, по суті, перші порції коньяку лягали на голодний шлунок.

То й не дивно, що коли півгодини тому я пішов за сосисками, мене трошки занесло, коли я намагався розминутися з товстою жінкою, що пензлювала мені назустріч