Читати книгу - "Ольвія"

І вона зрозуміла: вожак стрибнув!

Та ледве бабка-повитуха занесла немовля, що розпачливо кричало, Ольвія стрепенулась і кинулась до тієї крихітки.

Апатії, байдужості як не було. З тим дзвінким дитячим криком ніби якась цілюща сила влилася в її змучене тіло. А разом з нею з'явилася злість, навіть лють. Хай шаленіє Тапур, хай!.. На зло йому виростить дочку… Тремтячими руками тулила до грудей крихітне верескливе тільце, а коли відчула, як маля заплямкало, жадібно вхопило сосок і потягло з грудей молоко, то забула в ту мить про все на світі.

Опівночі, як табір заснув і навіть Тапур десь затих, до шатра Ольвії нечутно зайшла Мілена, тримаючи поперед себе витягнену руку з вузликом.

Ольвія не спала.

– Поглянь, яка в мене гарна донька, – шепнула рабині. – Чорний чубчик і чорні оченята в неї від Тапура, а личко – моє… Ось поглянь… – схаменувшись, прикусила язика, як глянула на червоні ямки замість очей у рабині.

– Ольвіє… – Рабиня вперше відважилась назвати свою господиню по імені. – Ось тобі харч на дорогу, – простягала вузлик. – Трохи сиру і в'яленого м'яса… Послухай мене, стару і сліпу, яка трохи знає цих скіфів. Рятуйся, втікай… Я домовилась. Тобі приготували коня. Збирайся, ради всіх богів, збирайся, господине, бо вранці буде пізно… Ти не знаєш скіфів, а я їх вивчила за роки неволі. Кажу, вранці буде пізно. Ти для мене – що сонце для сліпих очей. Коли що з тобою трапиться, я не перенесу. Тікай, господине, тікай!..

– Куди? – спокійно запитала Ольвія.

– У Грецію… Додому. Куди хочеш, аби подалі від Скіфії, – шепотіла Мілена й тремтіла вся, наче її тіпав плач. – Вождь нахваляється продати тебе савроматам у рабство. А Тапур слів на вітер не кидає, ти його просто ще не знаєш.

– Хай нахваляється…

– О, ти навіть не уявляєш, що таке рабство! – Мілена показала на ямки замість очей на своєму обличчі.

І тицяла їй вузлик.

– Ось тобі харч на дорогу… Тікай…

– Облиш, – Ольвія кволо відмахнулась рукою.

– Тапур страшний у гніві! – зойкнула рабиня. – Він тоді сліпне і глухне. Рятуй коли не себе, то дочку. Бо потім будеш за нею тужити, як я за своєю Ліктою…

– Дочку?.. – Ольвія стрепенулась і почала поспіхом збиратися. – О ні, дочку я не віддам на поталу!

– Швидше, швидше, – підганяла рабиня. – Доки темна ніч у степу, доти Тапур не велів тебе схопити.

– Мілено, – Ольвія обняла рабиню за плечі. – Я не забуду тебе. Може, ще побачимось, а може, й ні… Прощай… Доньку я Ліктою назву. Як ти колись свою назвала… Лікта… Вона завжди мені нагадуватиме про тебе, моя вірна Мілено.

…А світла зірка все пливе й пливе у темряві ночі, ні на мить не спускаючи з Ольвії свого турботливого, лагідного погляду.

«Мілено, люба моя Мілено, – шепоче Ольвія. – Я ніколи не забуду твоєї доброти і вірності».

Не знає втоми кінь, летить над нею яскрава зірка, і Ольвія вірить: все буде добре. Іноді згадує Тапура і (о диво дивнеє!) не відчуває до нього гніву, хіба що жіноча образа нуртує в її серці. А зла за душею не має. Розійшлися їхні дороги, втікає від нього, немов від звіра якого, а бач, не проклинає.

Прощай, Тапуре, прощай, Скіфіє!

Донька повсякчас, все життя нагадуватиме про вас, та ще хіба в сни прийдеш до мене, Скіфіє, з німим докором, що я не подарувала твоєму вождю бажаного сина…

Розділ четвертий

Перше випробування

Як витримала першу ніч, Ольвія гаразд не пригадує.

Здалося, що не ніч минула, а одна мить.

Спинилась лише вранці, як рожева Еос – богиня ранкової зірки – вже позолотила небо.

Кінь дрібно тремтів, ноги його підкошувались, він парував.

«Бідна тварина, – зітхнула Ольвія. – Так зажену його, а тоді… Що тоді робитиму в цім степу?..»

Ледве-ледве зсунулась з сідла.

Захитавшись, присіла на землю, але й земля під нею неслась у нестримному чвалі і здавалась Ольвії велетенським сідлом. Несила було ворухнути рукою чи ногою, але, прокинувшись, заплакала у кубельці на грудях Лікта… Мусила побороти себе, рухатись… Витягла грудь, зітхнула – небагато молока. Та й де воно візьметься після такої ночі?..

Дивилась, як Лікта смокче, дивилась на її чорні, блискучі, як у батька, очі, і втома поволі сходила з неї. Посміхнулася до Лікти, погладила пальцем її носик.

– Смокчи, маленька, не загинемо, – підбадьорливо мовила. – Виживемо наперекір всьому! Вночі гірше було, гнітючіше, а вдень дорога піде веселіше… День, два, а там і до Борисфену доскачемо. А Борисфен – то вже й наш край.

Глянула на коня. Він стояв, широко розставивши ноги й опустивши голову. З його боків шматтями сповзала піна.

– Стомився, бідненький? – ласкаво запитала Ольвія.

Кінь поволі звів голову, глянув на неї великим затуманеним оком, хитнув головою, наче розумів її мову.

– Ну, пробач, що так гнала тебе. Сам розумієш, треба було спішити. Але більше не буду… Та ти не стій, піди попасися. Бачиш, яка гарна трава, де й сила в тебе візьметься…

Кінь з шумом видихнув повітря і пішов на тремтячих ногах пастися. Насмоктавшись молока, Лікта затихла, подивилася на матір, позіхнула раз-другий і заснула…

Ольвія насмикала ковили, вимостила постіль, вклала спати Лікту. А сама, звівшись, оглянулась. До самого обрію ланцюгами тяглися горби, де-де стояли поодинокі дерева, лише на півночі, під кряжем, щось темніло – бір чи перелісок. А на південь, скільки сягало око, зеленіли трави. А небо висіло сіре, наче попелом всипане, сонце ледве пробивалося крізь ту пелену, багаттям немічним жевріло…

Ольвія, аби впевнитись у безпеці, ще раз уважно обдивилася усі сторони світу, вдихнула вітер. Він видався їй з полиновим духом і… димом. Піднявшись на взгірок, Ольвія подивилась на північ і побачила на обрії дими. Були вони далеко звідси, і вона заспокоїлась.

«Певно, там кочує якесь скіфське плем'я», – подумала вона, повертаючись до дитини. І тільки тепер відчула, як зголодніла. Підійшла до коня, що пасся неподалік, відв'язала від сідла торбу. Кінь навіть голови не повернув, жадібно гризучи траву, губи його були в зеленій піні… Хотіла зняти сідло, та передумала. Хай буде про всяк випадок. Мало що може трапитись кожної