Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

LINDA FLORIDA! О прекрасна Країно Квітів! Так вітав тебе сміливий іспанець, шукач пригод, що вперше побачив твої береги з форштевня[1] своєї каравели.[2]

Була Вербна неділя, свято квітів, і благочестивий кастилець угледів у цьому збігу добру ознаку. Він нарік тебе Флоридою, і ти воістину гідна цього гордого імені.

Відтоді спливло триста років. Минуло аж три століття, проте, як і в день відкриття, ти гідна носити це ніжне ім’я. Ти так само вкрита квітами, як і три століття тому, коли Хуан де Леон уперше ступив на твої береги. Ти й нині така ж прекрасна, як у дні створення світу!

Твої ліси й досі первісні та незаймані, твої савани вкриті зеленню, твої гаї сповнені пахощами анісу, апельсинового дерева, мирти і магнолії. Блакитна іксія виблискує на твоїх рівнинах, золотисте латаття відбивається в твоїх водах. Над твоїми болотами здіймаються величезні кипариси, гігантські кедри, евкаліпти і лаври. Сосни обрамляють твої піщані сріблясті пагорби, змішуючи свою хвою з листям пальм. За дивною примхою природи в цьому м’якому, благословенному краю є всі види рослинності – північні і південні дерева ростуть поруч, сплітаючи свої гілки.

О прекрасна Флоридо! Чи можна споглядати тебе без хвилювання; заперечувати, що ти благословенна країна; чи можна не повірити, як ото перші мандрівники, що з твого лона б’ють чарівні джерела, які повертають молодість і дарують безсмертя?! Не дивно, що ця солодка й чарівна мрія оселилась у багатьох душах – в неї увірували. Значно більше, ніж срібло Мексики або золото Перу, ця слава приманювала сюди тисячі шукачів пригод, які прагнули повернути собі молодість у твоїх прозорих водах. Не один сміливець у гонитві за примарними ілюзіями знайшов у цих небезпечних подорожах передчасну старість і навіть згубу. Та чи можна чудуватися з таких божевільних учинків?! І в наш час язик не повернеться назвати це ілюзією, а в ту романтичну добу повірити в цю мрію було ще легше. Відкрито новий світ, то чом би не відкрити і новий спосіб життя? Люди побачили країну, де вічно шелестить листя, де не в’януть квіти, де без угаву співають птахи, де ніколи не буває зими, де ніщо не нагадує про смерть. Чи не ці чудеса змусили людей повірити, що, вдихаючи аромати такої благословенної землі, вони стануть безсмертними?

Ця невинна мрія давно розтанула, та донині живе краса, що породила її. Прекрасна Флоридо, ти й досі та сама Країна Квітів! Твої гаї й нині зеленіють, твоє небо таке ж безхмарне, твої води прозорі, ти, як і раніше, виблискуєш красою! Однак тут щось змінилося. Природа така сама. А люди?

Де той народ із мідною шкірою, якого ти вигодовувала і напувала? На твоїх полях нині я бачу лише білих і негрів, та не червоношкірих; європейців і африканців, та не індіанців. Невже зник давній народ, який колись населяв ці землі? Де ж індіанці? Їх немає! Вони більше не блукають порослими квітами стежками, їхні човни не розтинають води твоїх прозорих річок, не чути їхніх голосів у твоїх лісах, сповнених запашною прохолодою, тятива їхніх луків більше не бринить поміж дерев. Вони пішли.

Пішли далеко і назавжди. Та не з власної волі, бо хто покине тебе добровільно? Ні, прекрасна Флоридо, твої червоношкірі діти й досі вірні тобі, і розлука з тобою для них нестерпна. Довго боронили вони рідну землю, де минула їхня юність; довго вели вони відчайдушну боротьбу, що прославила їх навіки. Блідолицим вдалося витіснити їх із цих країв тільки після жорстоких битв, ціною загибелі цілих армій. Так, вони пішли не добровільно – їх силоміць відірвали від тебе, ніби вовченят від матері, і відтіснили далеко на Захід. Туга краяла їхні серця, не квапилися вони йти за призахідним сонцем. Мовчки, зі сльозами на очах просувались вони вперед. Серед них не було жодного, хто зробив би це з власної волі.

І немає нічого дивного в тому, що вони не бажали розлучатися з тобою, і я розумію їхній розпач. Я також насолоджувався красою Країни Квітів і так само неохоче розлучався з тобою, Флоридо. Я гуляв у тіні твоїх величних лісів і купався в твоїх прозорих потоках не з надією на повернення молодості, а з ясним і радісним відчуттям життя і здоров’я. Я часто лежав під широким листям твоїх пальм і магнолій, відпочивав на зелених просторах твоїх саван. Я дивився у небесну блакить і шепотів слова поета:

Мій батько був власником плантації індиго. Його звали Рендольфом, і я ношу його ім’я – Джордж Рендольф.

У моїх жилах тече індіанська кров, адже мій батько належав до родини Рендольфів із річки Роанок, і його рід бере свій початок від принцеси Покахонтас[3]. Він пишався своїм індіанським походженням – майже хизувався. Можливо, європейцеві це видасться дивним, проте відомо, що білі американці, які мають індіанських предків, пишаються своїм походженням. Бути метисом[4] не ганебно, особливо якщо нащадок тубільців має тугий гаманець. Не так переконують незчисленні томи, в яких ідеться про благородство і велич індіанців, як один простий факт, що ми не соромимося визнати їх своїми предками. Сотні білих сімейств стверджують, що вони походять від вірджинської принцеси. І якщо вони кажуть правду, то прекрасна Покахонтас була безцінним скарбом для свого чоловіка.

Гадаю, мій батько і справді був її нащадком. У всякому разі, він належав до давньої гонорової колоніальної родини. Замолоду був власником сотень чорних рабів, та гостинність на межі марнотратства позбавила його багатої спадщини. Він не міг змиритися з таким принизливим становищем, тож зібрав рештки своїх статків і виїхав на південь, аби розпочати нове життя.

Я народився ще до цієї зміни в батьковому житті, і моя батьківщина – Вірджинія, але вперше я пам’ятаю себе на берегах прекрасної річки Свон, що у Флориді. Тут минуло моє дитинство, тут я