Читати книгу - "Черлені щити"

Ждан пізнавав рідне село і не міг упізнати. Що ж від нього залишилося? З землі стирчали чорні обвуглені сохи. Де колись стояли хати, повіті, клуні, там тепер здіймалися купи золи, порослі бур'янами, городи теж позаростали, перетворилися на пустища. І тільки де-не-де під солом'яними та очеретяними стріхами темніли маленькі, мов гриби, хижки, зведені спішно, невміло — аби перебути зиму.

Він знайшов свій город, що левадою спускався до самого Сейму, і сам собі не повірив: на місці їхньої чималої хати тепер стояла хижка і над нею з обмазаного рудою глиною димаря вився в небо сизуватий димок. За ворітьми опускав у колодязь свого довгого носа журавель, а біля нього біліла чоловіча постать…

Хто ж там — свої чи чужі?

Ждан раптом відчув, як потерпли ноги. Хотів ударити під боки коня і не міг. Радість і тривога стиснули груди. Очі затуманилися слізьми.

— Мамо, там у нас хтось живе! — вигукнув хрипко. Мати крізь сльози мало що бачила вдалині.

— Хто ж, сину?

— Не знаю… їдьмо швидше!

Вони спустилися з гори, проминули одну запустілу вулицю, другу і, задихані, охоплені надією і страхом, під'їхали до рідного дворища. Ось перед ними чудом уцілілі від пожежі старі, виплетені з лози ворота. За ворітьми, біля дровітні, застиг з високо піднятою сокирою чоловік у білій полотняній сорочці. Очі його округлилися від подиву й страху, а губи шептали:

— Свят, свят, свят!.. Якщо це нечиста сила, то згинь, пропади! Цур тобі й пек!

Ждан притьмом злетів з коня, кинувся до нього:

— Іване! Братику! Живий!

Той оторопіло опустив руки, змінився на виду. Ждана не впізнав.

— Хто ти?

— Та Ждан я, Ждан! І мати зі мною! З полону повернулася… А то — Любава!

До двору вступила мати. Скрикнула глухо, схопилася за серце, схитнулася… Останні сили, що тримали її в дорозі до рідного порога, вичерпались.

І тут Іван ніби прозрів. Кинув набік сокиру, рвонувся назустріч:

— Мамо-о!

Вона впала йому на груди, заплакала. А він цілував її мокрі щоки, шкарубкою рукою гладив заплутані посивілі коси і шептав лише одне слово:

— Мамо, мамо!

Підійшов Ждан, обняв обох. Неповороткий, вайлуватий Іван кивнув йому чубатою головою, притулився плечем до його плеча, і так вони утрьох стояли: то плакали, то щось говорили, хоча жодне слово не доходило до їхньої свідомості, то завмирали від щастя і болю.

Тим часом Любава ввела на подвір'я коней, а з хижі, почувши крик, вийшла чорнява молодичка з немовлям на руках. За подолки її спідниці тримався замурзаний чорночубий хлопчик, спідлоба поглядав на незнайомих людей.

Іван опам'ятався перший.

— Мамо, Ждане, ось мої… Це Варя… Тобто Варвара… І дітки — Жданко та Настуня…

Мати пригорнула невістку, поцілувала дітей.

— Ріднесенькі мої! Я така щаслива!.. Вона знову заплакала. Варя почала втішати:

— Не плачте! Ви ж дома… Житимете у нас… А Ждан поселиться поряд… Не плачте! Ходімо до хати — пообідаєте та спочинете з дороги… Ходімо!

Сама, теж плачучи, взяла стару за руку і майже силоміць повела до хатини. Любава пішла за ними.

А брати поспішили до коней — напоїли, потриножили і пустили на леваду пастися. Потім стали на обніжку, під старою розлогою грушею, всіяною дрібними жовто-брунатними гниличками. Ждан зірвав одну, вкинув до рота.

— Смачна яка!.. Не раз у неволі снилася мені наша груша. Не хатина, не двір, а груша на межі з Лебедями, на яку ми колись малими здиралися, мов вивірки, і ховалися там, серед гілля, від батькового чи материного прочухана… А прокинувшись, думав: повернуся коли-небудь додому — поставлю під нею хатину…

— От і став на лебедівському городі, — сказав Іван, пригладжуючи розпатланого чуба, що кучмою звис над лобом. — З лебедівського роду нікого не залишилося… А ми гуртом допоможемо — я, мати, твоя жона…

Ждан усміхнувся.

— Ти про Любаву?. Вона не жона мені. Але весною ми поберемося…

— Жона чи не жона — все одно допомагатиме.

— Допомагатиме, — погодився Ждан. — День чи два відпочинку — та й зачну тягати з лісу дерево. Щоб до осені поставити хижку.

— Не хижку, а хату, — заперечив Іван. — Досить, що в мене хижка. Тепер тісно… Але ж нас було тільки двоє — Варя та я. А ти не сам — гуртом зробимо.

Вони довго стояли у затінку під грушею, вели тиху розмову, міркували, як жити, де сіяти озимину, як вигідніше продати троє Жданових коней та купити за них худобу, свиней, птицю, яку зводити хату. Розмовляли б і далі, до самого вечора, та з хижки вийшла Варя, погукала:

— Досить вам, хлопці! Обідати пора!

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

1

Кончак скликав ханів усього Дешт-і-Кипчака[45] на воєнну раду. Причина її скликання була важлива: поразка хана Коб'яка та його союзників на Орелі похитнула і підірвала силу Половецької землі.

Кіш Кончака на Торі, неподалік від злиття його з Дінцем, вирував у той день, як вулик. Кожен хан, прибувши з почетом, ставив на вказаному місці, на високому березі річки, похідну юрту, охоронці ставили поряд ще одну — для себе. В коші лунав шум, гам, лемент. Хтось прибував, кудись мчали вершники, снували між дорослими всюдисущі чорноголові хлопчаки, іржали коні, палали багаття, в казанах кипіла, пінячись, конина, стікали смальцем над вогнем жирні баранячі туші, пахло смаженим м'ясом, часником і лавровим листом.

На горбі, навколо великої білої юрти Кончака, стояли колом бунчуки та корогви. На корогвах майоріли під вітром вишиті кнітеллю і шовком лебеді, вовки, собаки, тури — захисники половецьких родів, а ще — бичачі роги, довгошиї дракони, з червоних пащ яких пашів вогонь, степові беркути та коршуни. Біля входу до юрти розвівався золотистий стяг з головою собаки та кольчужним наколінником — кончаком, від якого й пішло ім’я великого хана.

Тут зібралися найвпливовіші хани донських, лукоморських, поморських та «диких» половців: Кза, Туглій, брати Токсобичі, Колобичі, Єтебичі, Терьтробичі, Бурчевичі, Улашевичі, Торголовичі. Прибули навіть Кулобичі з Куль-Оби — Керченського півострова.

Після ситого обіду, влаштованого на мальовничому пагорбі над Тором, звідки видно було далеко довкіл, всі перейшли