Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

— Місцевість там була ну просто на диво подібна до цієї, однак ми йшли не в такому бойовому порядку, бо тоді ми навіть і не знали, що це таке запасні консерви, а якщо наш взвод коли-небудь й одержував консерви, то ми на найближчому ж нічлігу їх пожирали, а замість них у наплічники напихали цеглу. В одному селі з’явилася інспекція, перевірила наші наплічники і геть повикидала усі цеглини. Їх було стільки, що якийсь чолов’яга потім збудував собі з них невеличку віллу.

За хвилину Швейк карбованим кроком марширував біля надпоручника Лукаша і розповідав про польову пошту:

— Гарна була промова, нічого не скажеш. Воно, безперечно, кожному військовому дуже приємно одержати хорошого листа з дому. Але я, коли свого часу служив у війську в Будейовіцах, дістав до казарми лише одного листа: я його й досі бережу.

Швейк витягнув із забрудненої шкіряної сумки заяложеного листа і, тримаючи крок з надпоручниковим конем, який ішов легким клусом, почав читати:

«Ти підлий негідник, ти розбійник і мерзотник! Пан капрал Кржіж приїхав до Праги на урльоп[141], я з ним танцювала «У Коцанів», і він мені розповів, як ти витанцьовуєш у Будейовіцах в ресторані «Під зеленою жабою» з якоюсь дурною шльондрою і що ти мене уже зовсім покинув. Щоб ти знав, я пишу цього листа у вбиральні на дошці біля діри, і між нами кінець. Твоя колишня Божена. Щоб не забути, цей капрал добре вміє те, що треба, а також можеш бути певний, що він тобі дасть добре прикурити, я його про це просила. І ще, аби не забути, коли ти приїдеш на урльоп, то мене вже між живими не знайдеш».

— Зрозуміло, — продовжував Швейк, підтюпуючи поруч з конем, — коли я приїхав у відпустку, вона була між живими, та ще між якими живими! Я її знайшов знов «У Коцанів». Там коло неї впадали двоє солдатів з іншого полку, а один з них був такий жвавий, що при всьому чесному народі запхав їй руку під корсет, немов хотів, мельдую послушно, пане оберлейтенанте, витягти звідти пилок її невинності, як говорить Венцеслава Лужицька{55}, або як сказала одного разу, розридавшись, молода дівчина років шістнадцяти на уроках танцю одному гімназистові, коли він ущипнув її за плече: «Ви, пане, стерли пилок моєї невинності». Всі, звичайно, розреготалися, а її мамуня, яка за нею наглядала, відвела її в коридор у «Бесіді»[142] і аж ногами затупотіла на ту свою дурну Каську. Я, пане оберлейтенанте, прийшов до такого висновку, що все ж таки сільські дівчата куди щиріші, ніж заморені міські дівульки, які ходять на всякі там уроки танців. Коли ми свого часу стояли табором в Мнішеку, я ходив танцювати до «Старого Кніна». Там і знюхався з якоюсь Карлою Веклевою, але я їй не дуже подобався. Одного разу в неділю ввечері пішов я з нею до ставка. Сіли ми на греблі і сидимо. Коли сонце стало сідати, я її запитав, чи любить вона мене. А навколо, мельдую послушно, пане оберлейтенанте, рай земний: повітря тепле, птахи співають, а вона по-диявольському зареготала і відповіла: «Я тебе люблю, як кострицю в задниці. Та ти ж йолоп». А я дійсно був йолопом, та ще й яким! Я, мельдую послушно, пане оберлейтенанте, до цього часу, гуляючи з нею по полях між високим збіжжям, де нас не бачила й жива душа, жодного разу навіть і не присів, а лише звертав її увагу на Божу благодать і, як останній ідіот, пояснював сільській дівчині, що це жито, а це пшениця, а он там овес. І немов у відгук на слова Швейка про овес, десь із передніх рядів вітер доніс вже стихаючі голоси солдатів, що гуртом співали пісню, з якою чеські полки йшли проливати кров за Австрію під Сольферіно.

А як темна ніч прийшла,

Вівсик вискочив з мішка,

Жупайдія, жупайдас,

Нам усяка дівка дасть.

Решта зараз же підхопили:

Дасть, дасть, як не дати

Чом би їй не дати.

Поцілунок гарний, хвацький

На палкі уста солдатські,

Жупайдія, жупайдас,

Нам усяка дівка дасть!

Дасть, дасть, як не дати,

Чом би їй не дати!

Потім німці заспівали цієї самої пісні по-німецьки. Це була дуже стара військова пісня, яку в час наполеонівських воєн співали солдати всіма мовами. Тепер вона бадьоро звучала на запорошеному шляху до Турової-Вольської в галицькій рівнині, де обабіч шляху аж ген на південь до зелених пагорків поле було стоптане і знівечене кінськими копитами та підошвами сотень тисяч важких солдатських чобіт.

— Одного разу на маневрах біля Пісека ми так само витоптали поле, — промовив Швейк, роздивляючись навколо. — З нами тоді був один пан ерцгерцоґ. Це, мабуть, був дуже справедливий пан, бо коли він зі своїм штабом гнав верхи із стратегічних міркувань по хлібах, його ад’ютант тут же на місці оцінював заподіяну ними шкоду. Один селянин на прізвище Піха, який аж ніяк не зрадів від цих відвідин, не прийняв від державної скарбниці 18 крон відшкодування за стоптані п’ять гонів поля. Він, пане оберлейтенанте, хотів судитися і дістав за це вісімнадцять місяців. Я гадаю, пане оберлейтенанте, він, власне, повинен був радіти, що хтось з цісарського роду відвідав його на його ж власній землі. Інший більш свідомий селянин прихахулив би всіх своїх дочок у білі суконки, як на хресний хід, дав би їм у руки букетики, розставив би їх на полі і кожній наказав би вітати достойного пана, як це роблять у Індії, де піддані якогось володаря кидалися під ноги слону, аби він їх розтоптав.

— Що це ви патякаєте, Швейку, — загудів до нього з коня надпоручник Лукаш.

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я маю на увазі того слона, який ніс на своєму хребті того монарха, про якого я читав.

— Коли б ви тільки все як слід тлумачили, Швейку, — сказав надпоручник Лукаш і понісся вперед. Там уже колона розірвалась. Після відпочинку в поїзді незвичний похід у повній викладці стомив усіх: плечі боліли, і кожен намагався допомогти собі, як лише міг. Солдати перекидали гвинтівки з одного плеча на друге, більшість уже несла їх не на ременях, а на плечі, немов граблі або