Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Горить свіча 📚 - Українською

Читати книгу - "Горить свіча"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Горить свіча" автора Володимир Кирилович Малик. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 50 51 52 ... 137
Перейти на сторінку:
і розгубленість? Досить того, що в самого на душі камінь. Вимушено залишившись тут, він швидко зрозумів, що його знову жде або смерть, або полон.

Татари зупинилися на чималій відстані від городища і, не злазячи з коней, довго розглядали його, перемовляючись між собою. Незабаром до них підійшли ще два загони, і один з них рушив яром праворуч, а другий — яром ліворуч, обступаючи шпиль з усіх боків.

— Невже так зразу підуть на приступ? — прошепотів Всеслав, витираючи сльозу із незрячого ока.

Він звертався до Добрині, що єдиний серед захисників фортеці зблизька знав звичаї і повадки цих незнаних тут досі племен. Але Добриня лише знизав плечима.

— Важко передбачити, що зроблять мунгали. Однак я не думаю, щоб вони ось так зразу пішли на приступ. Гадаю, спочатку спробують умовити нас здатися по добрій волі. Так вони робили повсюди.

Він не помилився. Від гурту вершників відокремився один і, під'їхавши до рову, гукнув:

— А-гея! Орусути! Твоя моя не стріляй! Відчиняй ворота — здавайся! Мало-мало жити будеш! Мало-мало їсти будеш! Моя твоя не чіпай! Моя твоя не скривджуй! Ворота мало-мало відчиняй!

Добрині така пісенька була давно відома, і він підсміювався з потуг не дуже вправного посла, а воєводу і його синів вона обурила.

— Ах ти, сучий сину, чого захотів! Мало-мало відчиняй! — перекривив татарина старий. — А стріли в пельку не хочеш?

Він схопив лука і висмикнув із шкіряного тула стрілу. Та Добриня притримав його руку.

— Чекай, батьку, не стріляй! Посол же! Я хочу порозмовляти з ним, може, дещо вивідаю.

Всеслав трохи охолов, відклав лука, але буркнув спересердя:

— Посол! До нігтя б його — і край! Як вошу!

Добриня перехилився через дерев'яне забороло.

— Гей, ти, мунгале, як тебе звати? І хто ти? Той здивувався, почувши рідну мову, вище задер голову, виставивши наперед худу хрящувату шию і прижмуривши і без того вузькі очі.

— Я десятник Товрул. А тебе як звати?

— Мене звати Добринею.

Товрул на якусь мить завмер, потім раптом ляснув себе долонями по стегнах і вигукнув:

— Ой-бой! Добриня! Авжеж — це ти! Я пам'ятаю тебе! Ти богол Жадігера, брата Жокте, що був послом Мунке-каана до орусутського князя в Киюві! Я пам'ятаю тебе!

Тепер настала черга здивуватися Добрині. Він просто був ошелешений словами кочовика. Як? Його знає цей арат? Звідки? Хто він такий?

— Чоловіче, ти, напевне, з тумену Мунке-каана, якщо знаєш мене? Та ще, може, із сотні Жокте або й самого Жадігера?

— Ойє, ойє, ти не помилився, орусуте. Я справді із тумена Мунке-каана, хай береже його Вічне Небо!

— А Жадігер? Він тут?

Товлур прицмокнув язиком.

— Жадігер! Дзе-дзе! Жадігер став благородним нойоном! Джагуном! Сотником! Ойє! Ойє!

— Сотником? За які ж такі заслуги?

— За смерть брата Жокте.

— За смерть брата?

Товлур пояснив:

— Жадігер дуже побивався за братом. Щоб утішити його, Мунке-каан віддав під його руку баатурів Жокте. І Жадігер утішився. Тепер він знатний нойон!

— Він тут? І ти в його сотні?

— Ойє, він тут, і я в його сотні десятником, я супроводив посольство Жокте до Киюва і бачив тебе там. Та й сам Жадігер не раз згадував тебе. “Мій покійний брат Жокте та мій богол-орусут Добриня вивели мене в люди! Коли б Жокте не звершив подвигу в Чернігові і цим не звернув на себе увагу Мунке-каана, хай будуть благословенні його дні, та коли б у мене не було розумного богола Добрині, якого Жокте захотів узяти з собою, коли йшов послом до Киюва, то хіба б каан знав, що існує на світі такий собі Жадігер, пастух-арат з Керулена, хіба б зробив своїм нойоном-сотником? Ні! Ось чому я кажу, що Жокте і Добриня мають пряму причетність до мого сьогоднішнього возвеличення. Завдяки їм Мунке-каан приблизив мене до себе!” — так, бувало, напившись кумису та торо-суну[64], казав Жадігер. Зараз він тут, і ти зможеш зустрітися з ним… Відчини нам ворота городища — і станеш у Жадігера правою рукою, станеш першим нойоном серед своїх орусутів! Ойє! Ойє! Відчини нам таємно вночі ворота! Ніхто ж орусутів не розуміє, про що ми домовляємося. Відчини нам ворота!

Добриня занімів. Його штовхають на зраду! Пропонують владу і почесті за життя і свободу сотень рідних людей… Гм, а чого ж ти, власне, дивуєшся і обурюєшся, чого хотів від завойовників? Ти ж добре знаєш, що вони чинять так повсюди, де проходять: намагаються пересварити союзників, щоб легше знищити їх поодинці, засилають вивідачів у ті міста і племена, які хочуть підкорити, підмовляють і улещують обложених піддатися, а якщо вони не погоджуються, знаходять зрадників, які допомагають проникнути в городище чи в місто… Так, все це він знає, та все ж слова посла обурили його, і він гнівно відказав:

— Якщо Менгу-хан хоче взяти Княжу Гору, то хай візьме її сам — без моєї допомоги! І хай не шукає підлих шляхів, а, як чесний воїн, витягає шаблю і стає до відкритого бою! Воріт я не відчиню! І ніхто з нас не відчинить! Тут зрадників не було і не буде! Так і скажи Менгу-ханові і Жадігерові! А тепер — геть звідси!

Товлур зареготав.

— Ха-ха! Та нам роздушити вас, що оцю козявку! — І притупнув у стремені ногою, ніби справді щось там роздушив.

— Але ми не хочемо проливати крові — ні своєї, ні вашої! Подумай про це, орусуте!

З цими словами він вдарив коня ногами під боки і поскакав до своїх.

— Що він сказав? — спитав воєвода Всеслав.

Добриня похмуро відповів:

— Е-е, те, що й тобі, батьку! Умовляв, щоб я відчинив ворота.

— От бачиш! А ти заступався за нього! Та потрібно було пристрілити, як скаженого пса! Я бачу, пощади від них нам не буде…

— Не буде, батьку. Ой, не буде!

— Отже, ждати приступу?

— Так, готуватися до відсічі. Цей вивідач зблизька роздивився наше городище і вже досі про все, що побачив, розповідає своєму тисячникові або сотникові. Може, навіть зараз мунгали підуть на приступ.

Однак на приступ татари не пішли, а, залишивши перед городищем та навколо нього сторожу, відступили на кілька гін у поле і там стали кошем. Коней пустили на луг пастися, а самі розіклали вогнища, підвісили над ними великі закіптюжені казани і заходилися варити м'ясну юшку. Солодкавий запах конини швидко заполонив усю округу.

Після обіду ординці рушили до лісу, і звідти незабаром донеслося глухе постукування сокир. Це ж повторилося і наступного дня.

В городищі наростала тривога. Ворог щось затіває. Але що?

1 ... 50 51 52 ... 137
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Горить свіча», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Горить свіча"