Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга перша)"

— Так і треба нашим русинам, прошу я вас! Били їх поляки під час пацифікації, але замало, бігме, що замало били! Поляк може собі бути, прошу я вас, і соціаліст, і ендек, і червоний такий, що з нього аж капати буде, і католик, але в душі він завжди, при всіх обставинах, буде перш за все поляком. У цьому їм треба віддати належне, хоч вони й наші вороги! І цього, прошу я вас, не завадило б і нашим навчитися у них! А наш русин-вояк? Чоловіка може шляк трафити, що це за темний народ! Ну що, може, ні? Нема, прошу я вас, моральної єдності між нашими українцями. От що? Один — до біса, другий — до ліса. Поляки, прошу я вас, мають свою державу, так? Але один за одного дасть собі око виколоти, хоч за них всіх дбає їхнє паньство[69]. А в нас? В нас збереться троє українців — і вже маєш партію, яка стоїть в опозиції до десятьох існуючих… Десять партій на сім мільйонів населення! Я вже враховую до цих сімох мільйонів українців і тамтейших, з Полісся. Це що, не ганьба для нас, га? Щоб у наших галичменів збудити нарешті свідомість, треба бодай ще трьох таких пацифікацій. Тоді, може, відкрилися б нарешті очі темному русинові…

Завадка терпеливо перечекав, поки Кость Філіпчук до кінця викричиться, злиже язиком слину з губ і закурить. Щойно тоді він заговорив:

— Я вам признаюся, пане Філіпчук, що до тієї історії з Зілінським я трохи інакше дивився на ці справи. За своїми політичними переконаннями я був соціаліст, признаюся вам…

— Власне, в наших людей, прошу я вас, широке серце до любові. Наш русин в ім'я всесвітнього братерства ладен і рідної матері відцуратись. А потім, коли від «братів» добре дістане по спині, то тоді до свого лізе плакати в жилетку…

— Прошу пробачення, пане Філіпчук, але ви до мене прийшли, а не я до вас. Це раз. По-друге, я вас не перебивав, коли ви говорили. А по-третє, я збрехав би, коли б запевняв когось, що я вже зовсім, як той каже… Знаєте, коли людина тридцять п'ять років у щось вірила, то пізніше… Одним словом, слухайте мене, це такі справи, що треба ще добре подумати над ними. Я не можу сказати, що ви не маєте де в чому рації, але… ну, та відкладім цю політичну дискусію, як той казав, бо тепер нас діло обходить. В мене є син, як знаєте. Бронко мій закінчив чотири класи гімназії, і я хочу вам сказати, що я допомагатиму новій друкарні, чим зможу, що буде в моїх силах, але з однією умовою: що там вчитиметься мій син, а коли вивчиться, то в цій же друкарні дістане роботу. От і все. Ви, може, закинете мені, що мною керує шкурницький інтерес, але скажу вам: ідея ідеєю, а їсти треба, і то кожного дня. А який був би з мене батько, коли б я не забезпечив своїй дитині шматок хліба?

— Розуміється, розуміється, — підхопив Кость, — мета нового підприємства — з одного боку, вирощувати українські кадри спеціалістів, а з другого, прошу я вас, дати працю українському робітникові. Народ у такому становищі, як ми, українці, під Польщею, мусить бути готовий до того, щоб у слушний історичний момент замістити всі пости державно-адміністративного апарату. А ким, прошу я вас? Багато українських інтелігентів, крім Кості Філіпчука, ламає собі голову над цією проблемою? Але що практичного вигадали до цього часу?! А ще горлають, бездари, про свою любов до України!

Йосиф Завадка не розумів, навіщо людина витрачає стільки слів, коли на його питання можна було відповісти одним «так» або «ні». Ну, та гаразд. Треба звикати до того, що майбутній принципал Бронка — балакучий чоловік.

— А як там, слухайте мене, з літографським відділом? Я гадаю, що треба його… Мій Бронко, бестія, має непересічні здібності до малювання, це не те, щоб я хвалився Якби його трохи так підучити, то міг би вийти з нього неабиякий майстер, я гадаю…

На жаль, ця не існуюча ще посада вже зайнята. Брат дружини Костя, хоч і не має спеціальних здібностей, повинен посісти це місце. Так треба, пане Завадко! Інтерес — це свого роду дипломатія, прошу я вас! Під секретом кажучи, тесть тільки під цією умовою фінансуватиме молоде підприємство. Ясно?

Завадка мусив міцно взяти себе в руки, щоб не виявити свого розчарування. Так запав Йосифові в пам'ять той хлопчисько з хвацькою чуприною у літографії Зілінського, що Йосифові не раз ввижався Бронко замість нього, а тут ось воно як!

Та коли інакше не можна, то хай буде так, як є. Бронко піде слідами свого батька, а це теж непогано.

На другий день пішов Йосиф оглянути оту нову друкарню. Те, що побачив, не розчарувало його, а просто налякало. Йосиф, який все ще перебував під враженням оглядин друкарні в Зілінського, жахнувся з того, що застав у майбутньому підприємстві Філіпчука. Власне кажучи, друкарні ще не було.

В одній половині напіврозваленого будинку, яку Філіпчук гордо називав цехом, містилася розмонтована друкарська машина. На руйновищах другої половини цвіли здичавілі соняшники.

Коли Йосиф удвох з Філіпчуком взялися складати машину, виявилося, що деяких деталей зовсім бракує, а деякі непридатні за розміром або остаточно з'їдені іржею. Треба було їх замінити новими, що в умовах Нашого — не так легко.

Завадка так захопився роботою, що забув про свої болі у суглобах і працював з Бронком від світанку до зорі. Правда, сам хазяїн теж не покладав рук. При своїй ведмежій силі він працював за батька й сина, разом взятих. Приходив на роботу, як завжди, елегантно вдягнений, переодягався тут у латані штани та сорочку і кидався на роботу з таким завзяттям, начеб вона мала бути його останнім рятунком.

Найгірше почував себе Бронко. Непризвичаєний до фізичної роботи, він у перші дні, особливо вранці, коли доводилось йому схоплюватись з ліжка, не міг зігнути спини. Мамі, аби тато не чув, скаржився, що йому так повитягувало руки, що вони, здається, стали нижче колін. Йосиф раз випадково підслухав, як мати, голублячи сина, радила йому побільше маркувати на роботі, за що й дісталося по добрій пайці богу, матері й синові.

Подумаєш, паничик який, мамин синок, руки йому повитягувало! Йосиф у його віці гатив