Читати книгу - "Темнота"

— Ну, ну! Не розписуйтесь за інших, — перебила його Ірина, бо хоч ви й мій режисер, і також «батько» (у нас же лиш батьки), але я також «поколочу».

— Бойова, бойова! — казав Гайдар.

— Ясно — бойова, — додає Савенко.

— І ви озвались? — звернулась Ірина до Савенка. Усі засміялись, Савенко скорчився.

— Тому, що мав би шалене бажання повести вас до Загсу… — почав він.

— Ні за що не вийшла б за вас! — перебила його Ірина.

— І знаю, чому, — лукаво додав Савенко.

— Не тяжко догадатись, бо ви «шляпа», — поспішилась Ірина.

— Стара істина. Всі енки, згідно з нашими теоріями, як відомо належать до шляп, — і Савенко глянув на Бича.

— Ах, не енко, не енко, — казала Ірина. — Тут не кінець, а початок.

— Не хвіст, а голова — хочете сказати, — додав Савенко.

— Можете і так розуміти, — казала Ірина і закурила. Андрій поспішив їй з огнем.

— Ви курите? — запитав враз Гайдар. — А я й не знав.

— Курить, — відповів за неї з іронічною посмішкою Савенко: Він злегка запинався в мові і був рудий.

— Рудий! — озвалась Ірина з виразом іронічного гніву. — Що за вибух. Помилуйте! Що ж тут поганого — курити?

— Так, — устряв до розмови Гайдар. — Ми це знаємо.

— І я, батьку, знаю, — каже Ірина, випускаючи дим.

— Що ж ви, ваша величність, знаєте? — заїкуючись казав Савенко.

— Знаю, наприклад, що ви дешевенький, руденький, а в загальному таки «шляпа».

— От чорт бери — дісталось, а того й не знаєте, що все це лише і виключно з ревнощів, що я весь до кінця моїх рудих волосин безнадійно втріскався в вас…

— Не раджу вам висловлюватись такими довгими реченнями…

— А що б ви сказали, коли б я висловив усе те одним словом?

Відповіді не було. Увійшла Ольга і попросила всіх до їдальні. Стіл пишався «закритим розподільником». Чорна ікра, і донське шампанське, і інше, і інше, включно до коньяку явно закордонного виробу з трьома зірками.

— Ольго Миколаївно! — викрикнув Гайдар. — Я знав про вас багато: що ви прекрасна, заздрости гідна дружина нашого незрівняного друга Андрія Григоровича, що ви чудова адміністраторка нашої скарбниці театральної, що ви… Одним словом, що ви чудова Ольга Миколаївна, але що ви, дозвольте так висловитись, в нашу ультра реалістичну епоху, потрапите вичаровувати найромантичніші прояви жорстокої доби ідеалізму, цього я ніяк не второпаю. Пропоную, товариші, Ользі Миколаївні три рази ура!

— Ура, ура, ура! — викрикнули присутні і випили по чарці коньяку.

— Товариші! А промова? Де промова? Господарю! Вибачте, вибачте! Цей барокковий тон не підходить — казав далі Гайдар. — Товариші! У зв'язку з прибуттям нашого бойового товариша, я дозволю собі… Ні! Ні… Досить, досить… Просимо до слова господаря цього славного дому!

— Просимо, просимо! — загули присутні.

— О! — озвався Андрій. — Ще й ви? За останні місяці я напромовлявся за цілі покоління моїх нащадків.

— І що за натяки? — озвався Гайдар і зиркнув на Ольгу.

— Миколо, Миколо! — казала Ольга.

— Пий! Братця! Пий! — озвався Бич.

Говорили швидко, разом, шумно. Чарки легко наповнювалися і легко порожніли. Входила і виходила Ганна. І до неї випили, і їй дісталось. Пишалась, утиралась фартушком.

— Ой! Отаке! Ой, яка ж і кріпка! — пила кількома хильками, а решту вилила поза себе. Несподівано загарчав патефон. Полились відомі Ольжині романси та танґо. Усі дуже здивовані. І де це взялось? А звідки? Посипались запити. І коли скінчилась перша тура вечері, Гайдар підхопив Ірину, і вони поплили довкруги під звуки танґо.

— Ура! — крикнув Савенко. — Танґо! Перше танґо! Хай живе всесоюзна… — схаменувся і докінчив: — Ольга Миколаївна! І як дозволите — посмію й собі спокусити вас на… одне, — звернувся він до Ольги.

— Ходім! — зірвалась Рибка до Андрія.

— Лишаємось хіба ми? — промовив Бич до Тетяни Гайдар, — але з мене, скажу вам, танцюрист, все одно, як з доброго клоччя батіг. — Таня його, здається, не зрозуміла, але вони пішли також у танець.

Танцювали й танцювали, мінялися парами. Коли Ірина танцювала з Андрієм, її рука, що лежала в його руці, почала здригатись, найшла якась втома, легким потиском руки вона натякнула про все, що діється з нею. Між іншим, сказала, що батько її дуже хотів би його бачити.

— Так, колись зайду, — відповів він.

Вона замовкла, міцно стиснула руку Андрія і шепнула:

— Я п'яна. Краще сісти…

Пустили романс, Ганна піднесла чай, сиділи хто де хотів і з ким хотів, був добрий, теплий, родинний настрій. До Ірини підійшов Савенко.

— Ви нагадуєте мені Тамару з Демона, — сказав він.

— Ви мені також когось нагадуєте, лише не скажу кого.

— П'єро?! — підказав він. — Так, коли б я міг, як не можу, — продовжував. — От Андрій Григорович свідок. Я приїхав з Москви, але щойно тут у вашому, сиріч нашому, столичному Харкові, я пізнав вартість життя. Чи не хотіли б ви, Ірино Володимирівно, та переїхати до древнього Києва, куди я направляю свої стопи? Буду, здається, робити там фільм і я міг би дати вам чортячо гарну рольку, от хоч би в «Ллють сталь», чи не так, Андрію Григоровичу?

— Не можу знати, — відповів Андрій, хоча йому цей проект винятково подобався, — ви майстер свого діла.

— Ні, насправді! Давайте крутнем порядний фільм, — казав Савенко. — Там та роля, здається, Насті… То ж це ваша роля, Ірино. Андрію Григоровичу! Пишіть сценарій. Робимо! Я маю туди запрошення і з'явлюся одразу не з порожніми руками, ви ж мої фільми знаєте, надіюсь не вдарити, дозвольте сказати, лицем…

— Я тепер зайнятий, — сказав Андрій, — маю замовлення на нову драму…

— Та що драма! Фільм! Так і партії скажіть, зрештою вони й самі знають, я їм говорив, а «Сталь» це прекрасний бойовик, і зробимо саме у вашому стилі, а Ірина дасть нам тип, якого ще у нас не бачили. Я аж ахнув, коли побачив її гру.

— Та лишіть! — кокетує Ірина.

— Що лишіть? Що лишіть? — бушував Савенко. — Що значить? — він почав хвилюватись, заїкатись, почервонів, але він направду захопився. — Тут бойова картина, а ви — лишіть! Ордена вліплять, чи так,