Читати книгу - "Кров кажана"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чого ж мені ще огинатися, якщо це найкращий вихід із мого становища — щезнути, заховатися від усього світу, від отих привидів, кікімор, упирів, зловіщих летючих щурів… Мушу тільки низенько вклонитися Г. С. і докторові Цуру, котрі так шляхетно подбали про мене…
За цей час навіть одуди відлетять у теплі краї!
Одуд!!! Одуд…
Я кинулася до шафи, вхопила свою сумочку, з якої вже зникло манікюрне приладдя, хапливо порпалася в ній, а потім нетерпляче перевернула догори дном й затіпала так, як тіпалося моє серце. На підлогу все посипалось гамузом — гаманець, косметика, ключі, всілякий дрібний непотріб і — тук! — білий круглий камінчик з бездоганною дірочкою посередині.
Кирик… Мій кирик… Мій чарівний камінчик…
Я взяла камінь зради на долоню, довго не могла відір вати від нього очей. Потім міцно затисла його в кулаку й голосно засміялася.
3
Тепер я з ним не розлучалася. Лягала і прокидалася з кириком, тримаючи його під подушкою, а коли десь ішла, то неодмінно брала з собою.
До мене повернувся сон. Не знаю, чи то в стравах були домішані якісь заспокійливі ліки, чи цьому сприяла сама атмосфера клініки доктора Цура, чи, може, так благодійно вплинула віддаленість від дому, від людей, з якими були пов’язані мої тривоги. Напевно, все разом.
Настала така душевна рівновага, що вже ніщо не віщувало біди. У мене з’явився апетит, то більше, що я сама заздалегідь замовляла меню, і не було такого випадку, аби мені в чомусь відмовили. Я подовгу без будь якого конт ролю прогулювалася на подвір’ї, по кілька разів на день купалася в басейні, читала, поки одного разу не попросила Варвару принести мені папір і ручку й сама спробувала занотувати дещо зі свого не такого вже й пісного життя.
Мені було цікаво самій із собою, що, як свідчать психологи, вказує на достатній розвиток інтелекту, зовсім не хотілося ні з ким спілкуватися, навіть до Г. С. подзво нила всього один раз, та й то зрозуміла, що мені немає про що з ним говорити.
Г. С., звісно, зрадів, поцікавився моїм здоров’ям і навіть запитав, чи не час мене забирати з клініки, однак я сказала, що докторові Цуру видніше, що я нікуди не поспішаю, адже поспіх — ознака слабких та убогих.
— Мені тут добре. І ти не уявляєш, яка я вдячна тобі за турботу. Твоєму ставленню до мене я ніколи не складу ціни.
— Облиш, — сказав він. — Дуже хочу тебе провідати, Настуню. Але Леонід Борисович просить потерпіти.
— То й потерпи, — засміялася я. — Зате потім… Думаєш, я не хочу?
— Безсоромниця, — засміявся і він.
— Тобі ж це подобається?
— Я чув, ти навіть книжку пишеш. Про мене там часом не буде?
— Буде, ти ж мій ангел охоронець.
Ми тепло поцілувалися по телефону.
Я не рахувала днів, проведених мною в клініці, та, мабуть, не минуло й тижня, як я погодилася з доктором Цуром, що не вбивала свого чоловіка. Ні, я, звичайно, добре пам’ятала, як навмисне гойднула човном, знаючи, що в ботфортах і ватянці цей зрадник ніколи не випливе, але який тепер був сенс переконувати в цьому мого психоаналітика, якщо він хотів домогтися від мене протилежного?
Головне, що мене більше не мучили кошмари, не гризла ніяка моторош, я була впевнена, що ще до того, як річка вкриється льодом, десь вище чи нижче за течією спливе тіло, і все на тому завершиться остаточно. Я отримаю страховку, увійду в спадок і почну життя з нового відліку.
Житиму так, як нікому й не снилося.
Можливо, це ще краще за мене знав доктор Цур, адже в його обов’язки входило лікування не лише людської психіки, але й сумління, і він робив це зі знанням справи.
Лише однієї грубої, а то й фатальної помилки припус тився доктор Цур. Одного разу він зайшов до мене в кімнату і під час мирної бесіди, в якій, певна річ, був прихо ваний тест, ні сіло ні впало спитав:
— А що то за камінчик ви постійно з собою носите?
У мене щось як обірвалося всередині.
— Який камінчик?
— Білий, із дірочкою, — посміхнувся доктор Цур лише двома загостреними зубами. — Он він і зараз схований у вашій руці.
— Звідки ви про нього знаєте? — холодно спитала я.
— Знаю. Бо ви завжди носите його з собою.
— Так, ношу. Але нікому не показую.
— Вам так тільки здається. Всі знають про цей камінчик.
— Хто — всі?
— Ну, я, Варвара, наприклад…
— Хіба в тому є щось погане?
— Ні, поганого тут нічого немає, — сказав доктор Цур. — Якщо це якийсь амулет, прикраса чи просто пам’ятка. Що там у вас?
— Курячий бог, — відповіла я.
— Покажіть, — він простяг руку, а я свою мерщій сховала за спину.
— Ні.
— Чому?
— Бо це для мене дорога пам’ятка.
— Я вже казав вам, пані Анастасіє, — стомлено посміх нувся доктор Цур. — Казав, що в пам’ятках, амулетах нічого поганого немає. Навпаки, це добре, коли людина береже пам’ять про щось їй дороге чи вірить у добрий знак. Але якщо це просто сліпий фетиш, тоді він може вас занапас тити.
— Який ще фетиш?
— Річ, окрім якої, для людини більше нічого не існує.
Ви ж бачили того чоловіка зі складаним метром? Увесь сенс життя для нього замкнувся в тому метрі. Ось що таке фетиш.
— Хіба не ви придумали для нього колову терапію?
— Я. Але він сюди прийшов уже з патологічним пос піхом і власним метром. А ви, пані Анастасіє, — з курячим богом. Якщо не віддасте мені його зараз же, то це дуже погано скінчиться.
— Ви підглядали за мною в камеру! Як ви сміли?! — у мене знов починалась істерика.
Доктор Цур, звичайно, зрозумів це раніше за мене й поволеньки позадкував до дверей.
— Ну, добре, добре, — він підняв обидві руки, пока зуючи, що здається. — Робіть як знаєте. Зараз я не хочу втрачати бодай того, чого ми з вами домоглися. Але затям те: фетиш
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кров кажана», після закриття браузера.