Читати книгу - "Ключ"

я і далі не розплющував очей‚ хоча вже чув на своєму обличчі її дихання‚ воно пахло якимсь невідомим мені зіллям‚ а потім її губи торкнулися моїх — легенько так‚ ніби хтось лоскотав травинкою‚ аби поволі пробудити мене зі сну‚ аби не злякати‚ та я все ще прикидався сонним‚ не спала тільки моя одна рука‚ яку жорсткий баранець уже обнюхував своїм мокрим писком‚ потім він лизнув мого пальця і взяв його в рот‚ її дихання почастішало‚ воно вже було‚ як вітер‚ яким обіцяв стати я‚ а стала вона‚ той вітер ще дужче запах невідомим зіллям‚ він застогнав‚ ніби заплутався в сосновому гіллі‚ і тієї ж миті я забрав свою руку від спраглого баранця‚ розплющив очі й побачив її широкі зіниці‚ що туманіли в очманілому погляді від дикого нетерпіння. «Мілю‚ не поспішай‚ — сказав я‚ — це треба робити поволі‚ ти все зіпсуєш»‚ — і розчахнув на її грудях уже й так майже розстібнуту кофтину — ні‚ це були не дубівки‚ два невідомих мені плоди незвичайної смаги випорснули на волю‚ і я побачив на них дуже великі кружала довкола маленьких сосків‚ вони були ще темніші за все її тіло; я злегка притискав долонями ці плоди‚ аж поки відчув у їхніх надрах тверду серцевину‚ і лиш тоді здогадався‚ що ці брунатні плоди нагадують мені величезні кокоси‚ які від пере стиглості падають з пальм‚ розбризкуючи молоко із твердих серцевин. Вона знов застогнала‚ і я так само невблаганно випустив її груди‚ а потім зірвав із неї кофтину і зумівся‚ яка вона худенька‚ важко було збагнути‚ як така тонесенька пальмочка могла викохати і втримати на собі ці величезні кокоси‚ що ось ось упадуть‚ вибухаючи білими бризками. Я спершу відчув пальцями пухирці на її гладеньких руках‚ а вже потім побачив на згинах біля ліктів‚ якраз там‚ де брунатна смага світлішала‚ сліди від уколів‚ тоді я зрозумів‚ чим пахне тиховій із її сухих вуст‚ — це був запах не заморського зілля‚ він був дуже мені знайомий‚ але й дуже далекий‚ запах із мого дитинства‚ коли ми з бабусею викурювали слимаків із льоху‚ бабуся розпалювала віхоть сухих конопель‚ щоб прогнати із льоху проклятих слимаків‚ які їли прокляту картоплю‚ і ось той запах знов мене наздогнав — так знагла і так недоречно.

Однак великий блеф уже розпочався‚ якщо вино відкорковано‚ то треба його допити‚ я професійно знімаю з Каміли чорну тонку спідничку‚ завважуючи‚ що вона‚ як і все її тіло‚ теж не цурається кольору Сатурна‚ я знов наставляю ріжки чорному кучерявому баранцеві‚ який зухвало показує мені червоний язичок‚ пускаючи слину‚ та я ще пограюся з тобою‚ баранчику‚ постривай‚ швидкої роботи ніхто не хвалить‚ ще встигнеш із козами на торг. Каміла намагається відповісти взаємністю‚ я стримую її руки‚ які хочуть зняти з мене чорну майку‚ тягнуться до зіпера на чорних джинсах‚ під якими на моєму попереку холодний «Марголін» розігрівся до критичної температури і незабаром сам відкриє вогонь. Леле‚ скільки ж у неї цих рук‚ що я не встигаю з ними впоратися‚ скільки у неї язиків і губ‚ що обпікають мене вогнем і от от доберуться до гарячого «Марголіна»‚ який і так уже на критичній межі. Мілю‚ стривай‚ Мілю‚ та вона вже не піддається моїй волі‚ вона теж уже на критичній межі‚ ось ось сягне апоґею‚ без мого втручання сягне зеніту‚ в якому спалахує таке палюче сонце‚ що розколює перестиглі кокоси‚ захлинаючись їхніми білими бризками. В останню мить я вихоплююся з під неї і‚ кліпаючи очима‚ вдаю із себе сором’язливого хлопчика мізинчика.

— Каміло‚ — кажу я. — Мені заважає світло.

Але вона кидається мені навперейми і не пускає до вимикача.

— Ні‚ ні‚ я хочу дивитися. І щоб дивився ти. — Вона сплітає руки у мене на шиї‚ а її колоподібні рухи нагадують крутіж вихору.

Твердий живіт‚ наче жорна‚ треться об мене‚ вона знов поволі здіймається у зеніт‚ і, коли її дихання наростає до стогону‚ я знов вириваюся з міцних обіймів і клею із себе вже не хлопчика мізинчика‚ а придурка Іванушку.

— Мені заважає ця витрішкувата русалка‚ — кажу я‚ показу ючи на лубкову картину‚ а відтак хапаю з ліжка Камілину кофти ну й спідничку і рішуче вішаю їх на цвях‚ який стримить над русалкою‚ — все‚ мойру надійно затулено.

Далі моя кохана Гарпія застигає від жаху‚ бо я вихоплюю з за спини «Марголіна» і в один момент завмираю біля дверей‚ які‚ я певен‚ ось ось відчиняться. Я спрямовую чорну цівку на вхід і‚ хай мені чорт‚ сам собі дуже подобаюся. Якби була бодай хвилька на роздуми‚ неодмінно начепив би собі щонайменше медаль «За відвагу». Але тут до всього згаданий чорт несподівано вносить корективи у мій бездоганний сценарій. Замість того‚ щоб в екстазі відразу вдертися до кімнати‚ хтось з усіх сил ногою штовхає двері (колись я так тільки мріяв вриватися до генералів) і відскакує назад. До того ж він тримає націлений у мене не газовий пістолет‚ а справжнісінький «Макаров»‚ який я колись розбирав і збирав за десять секунд. Мене рятує тільки те‚ що його від природи рожеве обличчя тепер розпашіло до краю‚ а в очах — каламуть. Власне, я на це й покладав надію ще відтоді‚ коли здогадався‚ що стіни тут мають не тільки вуха‚ а й очі — русалочка недаремно була намальована на однобічному склі‚ і її чорний трикутник‚ схожий на розчахнуті ножиці‚ слугував за чудове віконечко вуайєриста[43]‚ якому я щойно так безжально перервав увесь кайф.

— Опусти цяцьку‚ — сказав Саватій. — Я давно її перевірив. І роби те‚ що хоче вона‚ бо я тебе порішу. Живо!

Він кричав до мене‚ але це був знетямлений крик шепіт‚ наче йому перетяло голосові зв’язки‚ — напевно‚ ще був під враженням‚ мабуть‚ він теж уже доходив апогею в отій кімнатині під назвою «Комора»‚ припавши кон’юктивітним оком до зворотного боку русалоччиного трикутника. Саватій сунувся на мене‚ цілячись чорною цівкою у міжбрів’я‚ і далі лепетав‚ як кастрований півень‚ котрий утратив голос разом зі своєю чоловічою ознакою: — Її би її би її би‚ ї… її би‚ — підігрівав він себе словами (а мені чулося: бий її‚ бий її‚ бий її)‚ у яких і наказ‚ і благання‚ він так себе розпікав‚ що здавалося‚ несамохіть натисне на спуск‚ і я поточився до ліжка‚