Читати книгу - "Трохи пітьми"

на цій піногумі, а потім мене переймає страх, що я назавжди залишуся тут, без вікон і дверей, настільки реальною є ця кімната. Але знову починається рух, і мене плавно засмоктує спиною вперед іще глибше, я опиняюся на концерті невідомої мені групи, яка грає найдивнішу музику в світі. Я пробую зрозуміти причинно-наслідковий зв'язок між мною та цією групою і доходжу висновку, що моя поява тут й існування цих людей пов'язані химерною сув'яззю. Потім до мене доходить: ця група існує тільки для кетамінщиків. Єдина можливість потрапити на їх виступ – закинутися кетом. Я хочу знайти Лорну і бачу ворота з написом INFERNO, саме у них в'їжджаю на своєму невидимому лежачому транспорті. Я не можу надивуватися реальності всього, що відбувається. Воно не реальне – воно гіперреальне.

Переді мною з'являється Лорна. На мене спадає розуміння: ось свята. Істинно свята людина. Така свята, про яких потім складають житія. Біля Лорни дві високі темні постаті. Я дивлюся на них, і мене затягує кудись у безлюдну пустелю. Я знову пробую віднайти Лорну. Вона їде поруч, ми лежимо на ескалаторі у метро. Лорна ловить мене за руку, я чую її доторк. Дуже повільно перед моїми очима вимальовується щось сіре. Я розумію, що дивлюся на нормальний світ. Ми тримаємо одна одну за руку. Отже, все це дійсно було.

Я відчуваю, що зараз між нами є телепатичний контакт. Не змовляючись, ми нахиляємось одна до одної й починаємо цілуватися. Я спершу нічого не відчуваю, а те, що нарешті відчуваю, водячи язиком по її зубах, одразу ж переростає в галюцинацію, де я ходжу по магазинчику дрібничок й обмацую колючі в'язанки ключів.

Через безкінечно невизначений проміжок часу я розумію, що дія препарату йде на спад. Зауважую, що наші з Лорною пальці переплетені. Це дає впевненість. З'являються проблиски нормальної свідомості.

Ніби робот, я встаю і пробую ходити. Лорна теж встає, і ми спускаємося до лялькового театру, орієнтуючись на звуки рокотеки. Мовчимо.

При вході нас зупиняє охорона. Ми ще живемо в іншому часі, в іншому просторі. А тут з нас вимагають платити за вхід. Я дістаю гроші, Лорна робить надто повільний жест пальцем: мовляв, оооооооднуууууууухвииипиииииинкууу, і довго-довго, нереально довго і просто нестерпно повільно шукає щось у наплічнику, дістає звідти якісь зошити, зошити падають із її нечутливих рук, із зошитів висипаються вкладені сторінки та ксерокопії, розлітаються по цілому фойє, Лорна починає збирати їх, так само повільно, потім вона завмирає, каже: «Г-г!» – і знову починає шукати щось у наплічнику, витягує нові зошити, я бачу, охоронці нервуються, вони розуміють, що ми обдовбані в жопу дві дури, ледве тримаємося на ногах, у нас задерев'янілі язики, і я можу їм тільки сказати: «З-з! М'я клжнк трхи п-на!», хоча хотіла – «зараз, моя колежанка трохи п'яна», все це повисає у повітрі, я відчуваю страх, що зараз нас здадуть міліції, нарешті Лорна дає білетерові два флаєри, що дозволяють пройти на третину дешевше. До моїх вух долітають фрази охоронців: «Блядь, наркоманки йобані… Зовсім совісті не мають…»

В підвалі біснується натовп. Ми протискаємося крізь гущу розпашілих тіл, наші рухи схожі на рухи пластикових ляльок. Мовчки сідаємо у самому кутику приміщення й мовчки палимо цигарки. Я дивлюся на мобільний: 20 пропущених викликів, з них 11 – Йостек, 7 – мама і 2 – тато. Та головне для мене зараз час. Від моменту ін'єкції пройшло якихось п'ятдесят хвилин. А здається – вічність.

Починає грати повільна музика з приємним заколисуючим ритмом, і Лорна тягне мене танцювати. Це щось депресивне, з надірваним жіночим вокалом. Йостек збирає таку музику.

Лорна обіймає мене за талію, а я її – за плечі. Ми похитуємося в такт і поступово тулимося одна до одної все тісніше. В темряві клубу на нас ніхто не звертає уваги. Я відчуваю, як енергетичні потоки проходять крізь нас. Лорна свята, – знаю я.

Я буду такою ж, – вирішую я.

Цілую Лорну взасос.

Коли танець закінчився, я відчула себе майже в нормі. Був дивний похмільний стан, але він не впливав на те, як і що я роблю. Я сказала Лорні, що їду додому. Вона ніжно обійняла мене на прощання (все-таки загальмованість триває). Дорога додому нагадувала пробудження із затяжного, насиченого сну.

Поки я підіймалася сходами на свій сьомий поверх, з мене вивітрювалися всі мої уявлення про те, як я (нова я) тепер повинна поводитися з батьками і взагалі зі світом. А коли я дзвонила у двері, то відчула себе вже геть старою собою. Заляканою і скутою.

Удома, поки я роззувалася та скидала пальто, мені виписували по всіх фронтах. Все було навіть гірше, ніж я чекала. Бабця злягла в ліжко з серцем – розхвилювалася, що мене довго немає. Бабця вирішила, що я вагітна від когось непутящого і боюся признатися їм, тому втекла з дому. Цю версію, поки мене не було, вона постійно прокручувала батькам вголос. Мама вже плакала, тато був заведений. Але я не мала сил щось пояснювати їм. Пішла у ванну, вмилася. Пішла на кухню, почала собі гріти їсти.

Поки я їла, на кухню прийшла мама. Сіла на найнижчий стільчик (такий, для ніг) і стала дивитися на мене знизу вгору повними сліз очима. Я не зважала. Мама, побачивши, що я не звертаю на неї уваги, стала шльохати носом, почервоніла і розревілася. Я не витримала і сіла біля неї на підлогу, щоб бути ще нижче, ніж вона, і самій дивитися на неї знизу вгору.

– Мамочка, – заспокоювала я її, – все буде добре. Зі мною все в порядку…

– Ти куриш? – спитала вона крізь сльози.

– Сьогодні вперше курила, – призналася я.

– Скажи мені, тільки чесно: ти вагітна?

– Ну що ти, мамочка! У мене якраз сьогодні перший день!

– Ти була з хлопцем?

– Ні! Мамочка, ти що! Я була з подругою!

Мама наче трохи заспокоїлася.

– Жанночка, ми так хвилюємося за тебе. Ти ще така маленька.

– Не хвилюйтеся, мамочка!

– Ми так хвилюємося за тебе! Так хвилюємося! – мама прикрила рот рукою і знову почала плакати.

А далі я пішла до себе. Мама з татом лягли спати, і бабця нарешті заснула. Тоді я тихцем вийшла на кухню, відкрила кватирку і закурила. Набрала домашній номер Лорни.

– Ал-ло? – сонно протягнула Лорна.

– Привіт. Це Жанна. Я тебе люблю…