Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Ангел пригляду 📚 - Українською

Читати книгу - "Ангел пригляду"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ангел пригляду" автора Олексій Юрійович Винокуров. Жанр книги: 💙 Фантастика / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 50 51 52 ... 83
Перейти на сторінку:
не зазіхав.

Отже, їх усе-таки було п’ятеро: двоє кучерявих, двоє бородатих і один вовчоокий. Ішлося про речі нагальні, серйозні, стежити за розмовою було нелегко, хоча й цікаво: говорили з болем, з гіркотою, з образою, з надією.

— Істина не лоно, а шлях. У ній важко жити, але рухатися до неї можна…

— Не людське життя їм важливе, а державні ідеї…

— Народ не мовчить, кричить на весь голос. Але кричить він ті дурниці, якими його напхано…

— Не можеш робити добро — не роби… Але утримуватися від зла здатний кожен.

— Перевернути ситуацію, поставити з голови на ноги — весь народ для цього не потрібний, було б людей достатньо.

— Мені смішно, друзі, слухати ваші романтичне марення… Загальним голосуванням революції не роблять, конвент лише освячує легітимність вождя. Потрібен лідер, Марат або принаймні Робесп’єр… Словом, звичайна надлюдина.

— Знаєш, що погане в надлюдині? Там, де вона з’являється, моментально з’являються й нелюди… Їх або призначають на цю роль, або вони самі опускаються навколішки…

— Нікуди ти звідси не втечеш, нікуди. Виїдеш, помреш, однаково залишишся росіянином — чи ти Єврей, чи грузин, та хоч чистокровний китаєць. Навіть у загробному житті будеш із країною, з її кров’ю та болем, тільки зробити більше нічого не зможеш…

Антоній не встигав головою крутити — здавалося, глянеш на промовця, стане зрозуміліше, про що він. Зрозуміліше не ставало, але видно було, що на пересічний люд вони не дуже зважали, це правда. Однак не жаліли й себе.

— Ми, націонал-зрадники і п’ята колона, маємо зрозуміти, що нам ніхто не подякує. І не мусимо ні чекати, ні сподіватися на чиюсь вдячність!

— Дарма ти так, не знаєш ти народу.

— Я якраз добре його знаю, тому для себе особисто нічого доброго не чекаю. Але все одно це не привід відмовлятися від доброї справи.

Антоній прислухався, не міг зрозуміти, чи це все серйозно, а чи жартома.

— Між іншим, хто з нас більший ворог народу? Треба затвердити ієрархію — хто перший, хто другий…

— Як же ти її затвердиш? Погони, чи що, запровадити?

— Це ідея…

— Я відразу відмовляюся від першості.

— Відсидітися хочеш?

Вони всі продовжували говорити, жартували, посміювались. Але Антоній уже не слухав, а з тривогою вдивлявся в них. Ці люди чомусь здавалися йому дивно знайомими. Але ж він нікого з них раніше не бачив. Почуття це було болісним, лякало… То знав чи не знав? І якщо знав, то звідки? Може, бачив когось уві сні, може, за цим стоїть те, що люди вчені називають словом «дежавю», а індуси — пам’яттю про минуле життя? Але Бог з ними, з індусами, а в нього, Антонія, ніякого минулого життя не було і бути не могло. Навіть подумати про таке соромно…

І раптом він згадав!

Усіх їх, від першого до останнього, зовсім нещодавно бачив він повішеними. Півгодини тому, коли вони скажено мчали по Москві, уся ця п’ятірка висіла, намальована на величезному плакаті, розтягнутому на стіні житлового будинку. А нижче було виведено величезними літерами: «Біси!»

Антоній зіщулився з жаху… Ось воно що — з вогню та в полум’я. Що тепер буде? Звелять зректися християнської віри? Ось вони, біси, і на жодному, звісно, хреста немає, та й бути не може…

Охоронець їхній, капітан Голощок, теж, видно, не дуже довіряє всій цій компанії, дивиться суворо. Може, відкликати вбік панотця Михайла з Катериною, шепнути на вушко, та й навтьоки? А капітан їх прикриє, він це, як людина військова, вміє.

Але тут, просто посеред цих панічних думок, Антоній дещо помітив, і настрій геть змінився. У розстебнутому комірці сорочки кучерявого Миті, що гортав свою книжку, блищав маленький хрестик.

У дячка відлягло від серця — не витримає бісів син на собі святе розп’яття. А якщо вже цей православний, то, може, й друзі його не такі страшні? Та й з чого б їм бути страшними? Те, що почув за ці півгодини старий паламар, було дивним, часто незрозумілим, іноді смішним, але не було в ньому ні злоби, ні страху. Навіть сумирний єврей в окулярах, що сидів окремо, теж здавався людиною доброю і чесною.

А якщо так, то діло зрозуміле: ніякі вони не біси. Та й бісами їх пойменували, що називається, фігурально: вороги. Але питання: чиї? Може, вони зовсім не добрим людям, а самому сатані вороги? І цей одвічний супротивник роду людського на них полює, через це й наклепи розвішує. Он Дмитро з хрестиком, та й панотець Михайло з добродієм в окулярах душевно розмовляють, зі взаємною повагою. Вони ж і Мишка-водія послали, щоб уберегти їх від отих справжніх бісів…

При цьому Антоній пригадав страшні, наче в прірву заглядаєш, порожні темні окуляри і здригнувся всім тілом. І стало йому соромно, що він хороших людей за бісів мало не сприйняв.

Тим часом нарада добігала кінця.

— Триста тисяч зібрати треба, не менше! — наполягав панотець Михайло.

— Чому саме триста? — поцікавився Борис.

— Тому що тільки тоді сила прокинеться, — загадково відповів священик. — Детальніше пояснювати не беруся, це метафізика, тож вам доведеться повірити на слово.

— Триста тисяч… — роздільно повторив чолов’яга з вовчими очима.

На мить усі замислилися. Сам лише Дмитро витягнув звідкілясь нову книжку і почав гортати, ніби нічого й не було.

— Що скажеш, Дмитре? — повернувся до нього Борис.

Той навіть голови не підвів, відповів буркітливо:

— Література поза політикою і поза конкуренцією, як казав наймудріший з мудрих.

— Ні, вибач, дорогий, — обурився Шипучин. — Банальностей про поета й громадянина повторювати не буду, але ти громадянин саме тому, що поет. Звичайна людина, але талановитий поет, тому вже непересічний. Талант закликає служити людям, не дає спочити на лаврах. Талант змушує людину бути кращою, ніж вона, може, сама б хотіла. Коротше кажучи, від музи не сховаєшся.

Дмитро задумливо почухав груди й сказав:

— Це ти в мене десь прочитав…

— Ну то й амінь, — підсумував Шипучин. — То що вирішуємо, панове?

Борис-Григорій зауважив:

— Рубінштейн попереджав, що рано чи пізно так і буде…

— Пардон, який Рубінштейн? — уточнив добродій з вовчими очима. — Лев Семенович чи Іван Іванович?

— Обидва.

— Ну, якщо обидва, то діватися точно нікуди.

Так і вирішили. Але тут узяв слово панотець Михайло, який весь цей час уважно слухав, нікого не перебиваючи.

— Дякую за підтримку, — сказав він. — Однак перш ніж діяти, треба б поговорити. Можливо, вдасться вирішити питання мирно.

— Мирно тут ніколи нічого не вирішувалося, — м’яко заперечив добродій з вовчими очима. — Ніколи й нічого.

Але панотець Михайло твердо наполягав. Його підтримали й інші, тільки

1 ... 50 51 52 ... 83
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ангел пригляду», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ангел пригляду"