Читати книгу - "Яр"

Я вмочив перо в чорнильницю й вивів: «Коли дикі орди, які потім утворили російський народ, ще не виходили з лісів і боліт і харчувалися сирим м'ясом та корінням, українці вже мали могутню державу, в якій квітнули високе хліборобство, ремісничі промисли, торгівля та писемність. Велика держава українців-антів у IV сторіччі нашої ери...»

Я раптом згадав, що всі ті слова належать не мені, що я вже чув їх від іншого, і відклав ручку. Тоді знову вмочив перо, перекреслив написане хрест-навхрест і почав завдруге, але виходило мляво й непереконливо. І нащо взагалі ці конспекти, хіба не можна без них, вільною мовою? Скажімо, увійти до класу й почати так:

— Корені нашої нації належить шукати серед тих народів і племен, які взяли участь у її створенні. Отже, скіфи. Півтора тисячоліття до нової ери. Змішавшись пізніше із кімерійцями, вони утворили кістяк української нації. Потім до неї влилися ще печеніги, авари, хазари, половці та безліч інших тюркських та іранських народів і племен. І внаслідок...

Хтось торкнув мене за плече — я аж здригнувся.

— Коли ти ввійшла?

Ганна Базилевич усміхнулася:

— Ти так ораторствував, що міг і не таке проґавити.

Я тільки тепер усвідомив, що розмовляв сам із собою вголос. Отуди, це вже нагадує шизофренію...

— Як це ти так пізно сюди?..

Ганна спершу дістала сигарету й запалила, тоді вже відповіла мені:

— Коли б я тобі сказала, що йшла мимо й зайшла чисто випадково, ти б не повірив, еге ж?

Я стенув плечима.

— Прийшла нарочно... навмисне, поговорити з тобою. Ми вже не бачилися чотири дні, і я більше так не можу...

Голос її затремтів і ввірвавсь, а я подумав, що це вже хвилює мене не так, як раніше. Стало сумно, і груди мимоволі піднялися й опустились у довгому зітханні.

— Ти став несхожий на себе. І я теж.

Вона сіла навпроти, світло гасової лампи осявало Ганнине обличчя, і я вперше помітив, яка вона бліда й змарніла. І піймав себе на тому, що вже можу дивитися на неї як на звичайну людину, ніби дивлюся не живими очима, а крізь об'єктив фотоапарата. Знову стало сумно, і я зітхнув.

— Я вже не спраши... Я вже не питаю, чи ти любиш мене. Ти цього не казав мені й раніше...

Я спробував пригадати, чи й справді не казав їй такого слова, але за хвилину помітив, що думаю зовсім про інше. Тонкий і рівний ніс, відкриті повіки, рівні брови, коротенька верхня губа, трохи загнута догори й з бантиком... На кого вона більше схожа? На скіф'янку? Біла шкіра, безперечно, слов'янська, решта — ірано-тюркська...

Я аж сіпнувсь, бо Ганна сказала:

— Ти мене зовсім не слухаєш.

Я напружив слухову пам'ять, аби постфактум почути її слова, але марно, і ніяково перепросив:

— Пробач...

Ганна сиділа на стільці рівно, мов статуя, прекрасний витвір античного скульптора.

— Я зараз тобі скажу все-все... Я сюди й прийшла для цього...

Я нашорошився.

— Що... скажеш?

— Скажу тобі те, що ми обоє знаємо. Ти весь час думаєш про ту дівчину. І не відпирайся, пожалуйста.

Обличчя її взялося якимось незнайомим посміхом, чужим і досі небаченим, і я зрозумів, що вона, певно, дуже страждає. Хотів устати, підійти до неї й, як завше, обійняти з-за спини, разом із руками. Коли Ганна бувала чимось розстроєна, це її неодмінно заспокоювало. Але стілець здавався таким клейким, що марно було й силкуватися встати, тож я сидів і сидів, обважнілий і зневолений.

За вікном висвистувала хурделиця, шибки геть замурувало химерними візерунками, і ця екзотика з пальмовим листям та неіснуючими тропічними квітами вкотре підтверджувала, що в світі все відносне, умовне, усе химерне, і годі знайти в будь-чому реальний сенс.

Ганна встала й, певно, дивлячись як я безглуздим поглядом утупивсь у вікно, почала застібати ґудзики. Великі й лискучі ґудзики, трохи надкушені з одного боку. Тепер я дивився на них. І коли Ганна ступила до порога, я теж повільно встав і ще повільніше почав одягати своє куце напівпальто з коміром під котика.

— Якщо ти підеш зараз мене проводжати, — сказала жінка, — я подумаю, що ти всё время... весь час тільки й ходив ради... ради цього!

І поквапом вийшла в коридор, а я так і лишився стояти, одягтись в один рукав. Рипнули одні двері, потім другі, надвірні, і в усьому будинкові школи знову запала мертва тиша. Мені раптом зробилося легко, аж невагомо. Так ось, виявляється, як воно все просто. Мов пальми на закрижанілому вікні.

Я вдягся й у другий рукав і дмухнув на лампу. Тоді вийшов зі школи й замкнув по собі двері. Десь там, по той бік центру, дріботіла в сипкому снігу самотня жінка, і мені стало шкода і її, і себе, і тих неповторних вечорів у півтемряві незатишної кімнати.

Я пустився навбіги й здогнав її майже коло пофарбованої в біле хвіртки. Проти вітру було важко бігти — аж захекався.

А вже опівночі, коли ми лежали на одній подушці, торкаючись одне одного тільки головами,