Читати книгу - "Яр"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Яр" автора Іван Іванович Білик. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 291
Перейти на сторінку:
Ганна тихо сказала:

— Спасибі... Я думала, ти вже не прийдеш. А тепер... нехай.

Волосся її пахло літом, і мені знову привиділися білі мертві пальми на шибках.


Максим Нетреба, як і раніше, просиджував у школі всі вечори, але після цього йшов просто додому. Там було холодно, сумно й темно. Гас ощадили, світили олійним каганчиком, тому в хаті завжди пахло смаженим. Запах видався таким причіпливим, що коли Максим виходив навіть на вулицю, той дух засмажки переслідував його, усотавшись у комір пальта, у шайку й сорочку.

Мати вечорами або незграбною рукою переписувала новину, що «В Ярусалыми було одкрытое небо», або ж тихесенько плакала, сякаючись у край хустки, а батько мовчки пахкав люлькою, погладжуючи вже розбинтовану куксу здоровою рукою. Максимові було боляче дивитися на них, і він утупився в книжку, а після вечері намагався мерщій лягти спати.

До них ніхто не приходив, окрім Поповича. Олег здебільшого всідався на стільці між столом і шафою й зачинав із Максимом дискусію на історичні теми. Він за освітою був інженером, але прочитав на віку багато такого, що Максимові й не снилося, і часто заганяв його на слизьке. У неділю Попович доводив, що скіфи й кельти — одне й те саме. Розмовляючи, він страшенно галасував і вимахував руками.

— Хочеш, я тобі — на папері?.. Дай аркуш!

Максим дістав зошит, і Попович брався до пера.

— Геродот каже, що скіфи самі себе називали «сколотами». Ось я пишу це слово спочатку грецькими, а тоді латинськими літерами...

— Відкіля це ви все знаєте? — без особливої зацікавлености поспитав Максим. — Ви ж кажете, кінчили в Харкові інженерство.

— Послухай, Нетреба! — зневажливо посміхнувся Олег. — Вища школа сама по собі ніяких знань не дає, тільки диплом. Ні мій факультет, ні той, на якому ти вчився. Але вона спонукає людину думати. Думати! Розумієш? І шукати самотужки.

Максим сердито відвернувся до вікна. Злило, що Попович настирливо називав його на прізвище, немов отримуючи від того якесь особливе задоволення. Він сказав:

— Чистісіньке філологічне шахрайство. Так само я можу довести вам що завгодно.

— Чого завгодно не доведеш, та це й не шахрайство. Просто один і той самий народ римляни називали кельтами, а греки — скіфами. Подібних прикладів безліч. Візьми найпростіше: ми німців називаємо німцями, а вони себе — дойчен. Здаєшся, Нетреба?

І хоч він отим настирливим «Нетреба» й злив Максима, але вечори, коли Олег не приходив, тяглися до нудоти мляво. Максим мусив порвати з Ганною, але це виявилося не так легко зробити. Він думав і про неї, і про Ягодину Оленку з товстою чорною косою, немов зараз бачив, як та дівчина стоїть в одвірках і дивиться на нього великими чорними очима. Що б він дав, аби й та, і та за якимись донині не відомими законами злилися в одну людину! Але їх, як і досі, лишилося дві, і Максим знемагав у такому роздвоєнні. Мимоволі зрадієш і Поповичеві, бо в такому мертвому домі, де одне весь час плаче, а друге затято розтирає куксу, можна й збожеволіти.

У вівторок увечері Олег прийшов раніше, ніж звичайно. Він був напрочуд мовчазний і навіть не називав Максима на прізвище. Поклавши край столу газету, лише кивнув: прочитай.

Максим узявся проглядати. Преса надходила з Києва на третій день, і це був недільний номер «Українського слова» за чотирнадцяте грудня. Максим перебіг очима заголовки першої сторінки й, нічого сенсаційного не помітивши, почав дивитися наступні.

Олег похмуро завважив:

— Першу дивись.

Максим знову не помітив нічого. Тоді нарешті розгледів, що назва газети, власне, вже не «Українське слово», як було досі, а «Нове українське слово». Та й годі? Що так могло схвилювати Олега Поповича? Хіба мало в історії журналістики прикладів, коли газети не те що додають до своєї назви одне слово, а й зовсім перейменовуються?

— Слабкі стали ваші нерви, Олегу, — посміхнувся Максим. — Яку крамолу ви бачите в заголовкові?

— А ти читай не заголовок, а ось-де! — підвищив голос Попович і тицьнув пальцем на необхідне місце.

Хлопець підніс газету до каганця, який жадібно висмоктував з блюдечка темну рижієву олію. У газеті писалося:

«До нашого читача!

З сьогоднішнього дня українська газета виходитиме в новому вигляді під назвою «Нове українське слово». Крайні націоналісти спільно з більшовицьки настроєними елементами зробили спробу перетворити національно-українську газету в інформаційний орган для своїх зрадницьких цілей. Усі застереження німецьких цивільних властей відносно того, що газета мусить бути нейтральною й служити на користь українському народові, не були взяті до уваги. Зроблено спробу підірвати довір'я, яке існувало між нашими німецькими визволителями й українським народом...»

Максим здивовано підвів голову. Далі йшлося про те, що в редакції відбулося очищення від «зрадницьких елементів».

— Що ти на це скажеш?

Хлопець не відповів. Йому й досі стояло перед очима оте «очищення».

— Я передбачив, що це може статись, але не думав, що так швидко, — проказав Олег.

Здивований незвичайною поведінкою гостя, Архип Нетреба забухикав і вийшов з хатини до великої кімнати, де сиділи всі. Покуціла права рука ледь виглядала з рукава синьої смугастої сорочки й нагадувала щойно виструганий з червоної верби макогін.

— Добрий вечір, — хрипнув він і сів біля плити, підсунувши дзиглика.

Олег Попович відповів на привітання, Максим же боровся із собою, щоб не дивитися на батьків обрубок, але очі самі лізли туди, їх тягло, мов магнітом, і хлопець мусив одвернутися.

— А що там пишуть? — озвався, чемно бухикнувши, старий. Його зацікавило, чому гість, такий говіркий і галасливий, сьогодні понуро

1 ... 51 52 53 ... 291
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Яр», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Яр"