Читати книгу - "Яр"

— Спасибі... Я думала, ти вже не прийдеш. А тепер... нехай.

Волосся її пахло літом, і мені знову привиділися білі мертві пальми на шибках.

Максим Нетреба, як і раніше, просиджував у школі всі вечори, але після цього йшов просто додому. Там було холодно, сумно й темно. Гас ощадили, світили олійним каганчиком, тому в хаті завжди пахло смаженим. Запах видався таким причіпливим, що коли Максим виходив навіть на вулицю, той дух засмажки переслідував його, усотавшись у комір пальта, у шайку й сорочку.

Мати вечорами або незграбною рукою переписувала новину, що «В Ярусалыми було одкрытое небо», або ж тихесенько плакала, сякаючись у край хустки, а батько мовчки пахкав люлькою, погладжуючи вже розбинтовану куксу здоровою рукою. Максимові було боляче дивитися на них, і він утупився в книжку, а після вечері намагався мерщій лягти спати.

До них ніхто не приходив, окрім Поповича. Олег здебільшого всідався на стільці між столом і шафою й зачинав із Максимом дискусію на історичні теми. Він за освітою був інженером, але прочитав на віку багато такого, що Максимові й не снилося, і часто заганяв його на слизьке. У неділю Попович доводив, що скіфи й кельти — одне й те саме. Розмовляючи, він страшенно галасував і вимахував руками.

— Хочеш, я тобі — на папері?.. Дай аркуш!

Максим дістав зошит, і Попович брався до пера.

— Геродот каже, що скіфи самі себе називали «сколотами». Ось я пишу це слово спочатку грецькими, а тоді латинськими літерами...

— Відкіля це ви все знаєте? — без особливої зацікавлености поспитав Максим. — Ви ж кажете, кінчили в Харкові інженерство.

— Послухай, Нетреба! — зневажливо посміхнувся Олег. — Вища школа сама по собі ніяких знань не дає, тільки диплом. Ні мій факультет, ні той, на якому ти вчився. Але вона спонукає людину думати. Думати! Розумієш? І шукати самотужки.

Максим сердито відвернувся до вікна. Злило, що Попович настирливо називав його на прізвище, немов отримуючи від того якесь особливе задоволення. Він сказав:

— Чистісіньке філологічне шахрайство. Так само я можу довести вам що завгодно.

— Чого завгодно не доведеш, та це й не шахрайство. Просто один і той самий народ римляни називали кельтами, а греки — скіфами. Подібних прикладів безліч. Візьми найпростіше: ми німців називаємо німцями, а вони себе — дойчен. Здаєшся, Нетреба?

І хоч він отим настирливим «Нетреба» й злив Максима, але вечори, коли Олег не приходив, тяглися до нудоти мляво. Максим мусив порвати з Ганною, але це виявилося не так легко зробити. Він думав і про неї, і про Ягодину Оленку з товстою чорною косою, немов зараз бачив, як та дівчина стоїть в одвірках і дивиться на нього великими чорними очима. Що б він дав, аби й та, і та за якимись донині не відомими законами злилися в одну людину! Але їх, як і досі, лишилося дві, і Максим знемагав у такому роздвоєнні. Мимоволі зрадієш і Поповичеві, бо в такому мертвому домі, де одне весь час плаче, а друге затято розтирає куксу, можна й збожеволіти.

У вівторок увечері Олег прийшов раніше, ніж звичайно. Він був напрочуд мовчазний і навіть не називав Максима на прізвище. Поклавши край столу газету, лише кивнув: прочитай.

Максим узявся проглядати. Преса надходила з Києва на третій день, і це був недільний номер «Українського слова» за чотирнадцяте грудня. Максим перебіг очима заголовки першої сторінки й, нічого сенсаційного не помітивши, почав дивитися наступні.

Олег похмуро завважив:

— Першу дивись.

Максим знову не помітив нічого. Тоді нарешті розгледів, що назва газети, власне, вже не «Українське слово», як було досі, а «Нове українське слово». Та й годі? Що так могло схвилювати Олега Поповича? Хіба мало в історії журналістики прикладів, коли газети не те що додають до своєї назви одне слово, а й зовсім перейменовуються?

— Слабкі стали ваші нерви, Олегу, — посміхнувся Максим. — Яку крамолу ви бачите в заголовкові?

— А ти читай не заголовок, а ось-де! — підвищив голос Попович і тицьнув пальцем на необхідне місце.

Хлопець підніс газету до каганця, який жадібно висмоктував з блюдечка темну рижієву олію. У газеті писалося:

«До нашого читача!

З сьогоднішнього дня українська газета виходитиме в новому вигляді під назвою «Нове українське слово». Крайні націоналісти спільно з більшовицьки настроєними елементами зробили спробу перетворити національно-українську газету в інформаційний орган для своїх зрадницьких цілей. Усі застереження німецьких цивільних властей відносно того, що газета мусить бути нейтральною й служити на користь українському народові, не були взяті до уваги. Зроблено спробу підірвати довір'я, яке існувало між нашими німецькими визволителями й українським народом...»

Максим здивовано підвів голову. Далі йшлося про те, що в редакції відбулося очищення від «зрадницьких елементів».

— Що ти на це скажеш?

Хлопець не відповів. Йому й досі стояло перед очима оте «очищення».

— Я передбачив, що це може статись, але не думав, що так швидко, — проказав Олег.

Здивований незвичайною поведінкою гостя, Архип Нетреба забухикав і вийшов з хатини до великої кімнати, де сиділи всі. Покуціла права рука ледь виглядала з рукава синьої смугастої сорочки й нагадувала щойно виструганий з червоної верби макогін.

— Добрий вечір, — хрипнув він і сів біля плити, підсунувши дзиглика.

Олег Попович відповів на привітання, Максим же боровся із собою, щоб не дивитися на батьків обрубок, але очі самі лізли туди, їх тягло, мов магнітом, і хлопець мусив одвернутися.

— А що там пишуть? — озвався, чемно бухикнувши, старий. Його зацікавило, чому гість, такий говіркий і галасливий, сьогодні понуро