Читати книгу - "Клуб зразкових чоловіків"

Руслан обіцяв повернутися до восьмої. Виходить, у неї дві години на збори.

Жінка відкинулася на спинку дивана і заплющила очі. У новому житті, яке вона почне сама чи з Русланом — не важливо, — усе повинно бути новим. Навіть носовички.

Вона підвелася, вийняла із шафи дві валізи і стала складати речі, що пройшли строгий добір. Альбом із фотографіями, ноутбук, записник, косметичка, фен, годинник швейцарської фірми «Етуаль», дорожній гігієнічний набір та інші дрібниці.

Начебто все. Вона подивилася на настінний годинник: їй удалося впоратися за п’ятдесят хвилин. Вона знову сіла і задумалася. Чогось бракує. Чого? Вона обвела поглядом кімнату. Нарешті згадала.

За мить браунінг калібру вісім міліметрів лежав зверху на валізі, чекаючи свого часу.

Задзеленчав дзвоник вхідних дверей.

Жінка зняла капці, щоб не шльопали, узяла браунінг і навшпиньках підійшла до дверей.

— Рідна, упарився стояти! Відкривай, — це був голос Руслана.

Жінка запхала браунінг за пояс джинсів ззаду і відімкнула двері. У її серці не було страху.

— Привіт, рідна, — Руслан ввійшов у передпокій. Жінка ввімкнула світло. Руслан замружився і поставив дипломат на підлогу.

За дві години, що вони не бачилися, Руслан устиг переодягтися. Тепер на ньому був діловий піджак нейтрально-сірого кольору. Штани були в тон — ясно-сірі з бордовою ниткою. Навіщо йому по такій спекоті кашеміровий піджак? Хіба що під ним дуже зручно носити кобуру…

— Як життя? — запитав Руслан, але колишньої невимушеності в його голосі не було.

— Нічого, — відповіла жінка з напругою.

— Чого ти така невесела?

Жінка опустила очі, а коли знову підняла їх, вони були повні сліз.

— Я боюся, що ти мене уб’єш, — її голос тремтів.

Розрахунок був точним. Така відвертість вразила Руслана.

— З чого ти взяла? Я лише приніс тобі твої ксиви і бабки від Івана Іва… — Руслан потягнувся у внутрішню кишеню піджака, але жінка була насторожі. Вона завела руку за спину і рвучко вихопила пістолет.

— Ані руш, коханий, — спокійно сказала жінка. — Опусти руки. Я не стану робити тобі боляче, якщо будеш поводитися розсудливо.

Руслан витріщив очі.

— Ти що, рідна? — пролепетав він, притулившись до дверей. — Ти що, я нічого поганого не хотів…

— Значить так, Руслане. Слухай мене уважно. Я прекрасно знаю, що Іван Іванович доручив тобі мене прибрати. А я не хочу, щоб ти мене убивав…

— Можна подумати, я хочу, — похмуро вставив Руслан. — Мені з тобою було гарно…

— Мені теж було з тобою добре. Тому заходь до кімнати. Сідай на диван. У цих нових будинках стіни з фанери, і двері теж. Я не хочу, аби сусіди чули, про що ми з тобою говоримо. Тим більше, що розмова серйозна.

Руслан скорився. Він сів на канапу, заклавши ногу за ногу. Браунінг дивився йому в груди своїм смертоносним оком. Але психічна атака тільки починалася.

— Послухай, Руслане. Ти мусиш вибрати. Між мною і Веніаміном Северовичем, — почала жінка, сидячи за метр від Руслана. Її палець лежав на спусковому гачку.

— Знаєш, я вже з усім згодний, тільки скажи, як ти довідалася про Веніаміна Северовича. Вистежила мене?

Жінка не удостоїла Руслана відповіддю, відзначивши про себе, що його дуже збентежило те, що вона знає справжнє ім’я «Івана Івановича».

— Закурити можна? — непевно запитав Руслан.

— Кинь свій ствол мені під ноги і кури на здоров’я, — сказала жінка рівним буденним тоном. — І повтори ще раз: «Я вибрав тебе і не збираюся більше працювати з Веніаміном Северовичем».

Руслан покірно виконав її вимогу. Жінка, не відриваючи від нього погляду, поставила витончений каблук на потужний сріблястий магнум. Руслан клацнув своєю «Зіппо» і прикурив. Випустив дим, знову відкинувся на диванні подушки:

— Я вибрав тебе. Я вже сказав. Я не збираюся тебе мочити і не збирався. Я тебе, звичайно, відпущу. Але піти від нього не можу. Розумієш, не можу! По-перше, у його справі всі мої бабки. По-друге, він мене з-під землі вириє. Так що навіть не знаю…

— Спасибі за відвертість… Виходить, ти боїшся?

— Та до чого тут це!? — образився Руслан. — Ти думаєш, це буде легко — пояснити йому, що ти втекла в мене з-під носа? Між іншим, я тут не один. Там мене хлопці на подвір’ї пасуть. За планом я мав тобі тільки бабки і ксиви передати, а уже вони тебе, той…

— Ага… Виходить, там ще хлопці…

— Я ж тобі кажу! — пожвавішав Руслан. Він нарешті зміркував, що тільки зараз жінка зрозуміла його правильно. — Їх там троє. Боба, Монастир і Вадюха. У старенькій «аудиції» сидять, у тебе в дворі. Її з кухні має бути видно.

Справді стоїть… Але жінка швидко справилася з розпачем. Вона пішла ва-банк.

Вона кинула браунінг на підлогу, розстебнула сорочку, і Руслан побачив її груди — вона ніколи не носила бюстгальтера. Потім жінка розстебнула джинси і жваво стягла їх. Тепер на ній були тільки ажурні мереживні трусики. Вона