Читати книгу - "Марта"

Врешті, коли Марта дісталася загального коридора, не витримав і роздратовано запитав:

— Ти завжди була така чистоплюйка?

— А що? — жінка поглянула з-під лоба, здмухуючи пасмо волосся.

— Ти ж із села! — вирвалося у чоловіка.

— Вибачай, але у нас таких гадючників ніколи не було!

Спершу Марта була втішена, що у квартирі є ванна із вбиральнею. Але радість була передчасною: сусіди ще досі не могли вирішити, яким чином місця громадського користування слід прибирати. Тому стан ванної кімнати був жахливим: на стелі, затягнутій павутинням, проступали сліди від неодноразових потопів. Унизу чомусь завжди стояла калюжа. Відтак справляти природні потреби доводилося, балансуючи на двох дошках, настелених на підлозі.

Глянувши на ванну в іржавих плямах і на якусь дивну чорну плісняву на її стінках, Марта вирішила, що тут наводити лад, як і митися, просто немає сенсу.

Далі пішла в кухню, де у неохайному капоті курила біля кватирки опасиста жінка приблизно сорока років.

— Доброго дня. Мене звати Марта Дерен, тобто Штільберг. Я дружина Герберта, — чемно привіталася Марта, намагаючись забути ті слова, які чула сьогодні зранку в коридорі.

— Здрасті, здрасті, — процідила крізь зуби сусідка. -Що ж ти, тільки вселилася, а вже порядки свої заводиш?! Хочеш показати, які ми нечепури?

— Я навмисне нічого не робила, — відповіла Марта стримано. — Покажіть, будь ласка, де на кухні я можу розмістити свій кухонний столик.

— Може, тобі й кімнату для прислуги, будуа-ар? — огризнулася жінка, зумисне розтягуючи голосні в останньому слові.

— Як вас звати?

— Люся. Люся Микитівна Остапченко! А шо таке?

— Це добре, що ми познайомилися, Людмило Микитівно, — холодно, але надзвичайно ввічливо сказала Марта. — І я думаю як господині й розумній жінці вам відомо, що ми з Гербертом маємо цілковите право на місце в кухні. Не менше, ніж у інших. Я сподіваюся, що ми порозуміємося. Без залучення третіх осіб.

— Бач, яка грамотна. Недостріляна, — вихопилося у Люсі Микитівни, але мусила поступитися. — Он там у кутку. Якщо розгребеш той хлам, матимеш своє місце.

Марта посміхнулася сама собі, що її залучили до категорії «колишніх». Це був нібито й комплімент. До цього часу її зараховували або до селючок, або до неп-манок.

Решту вечора вона присвятила тому, щоб відвоювати собі куточок на кухні у цілої купи всілякого мотлоху. Герберт тим часом у кімнаті доходив до точки кипіння...

Десь до одинадцятої ночі жінка нарешті вирішила, що пора привести й себе до ладу. Зігріла води, помилася просто в кімнаті й перевдягнулася. Герберта на той час попрохала вийти. Піклування про своє тіло повернуло її до тих налазливих думок, які вона придушувала у собі впродовж усього дня. Це були і болісні спогади, і пекучий жаль, що нив десь у грудях, і передчуття «шлюбної ночі»... Лише зараз зрозуміла, що за сьогоднішньою бурхливою діяльністю прагнула якось відволіктися, забутися.

Тепер, сидячи в кімнаті на ліжку, за кілька хвилин до того, як мав увійти її законний чоловік, вона роззиралася навколо, вбирала в себе атмосферу затишку й комфорту, якою віяло від рідних, знайомих речей: гардин на вікнах, чистої постільної білизни, білої мережаної скатертини, рушників. Ніби хотіла додати собі впевненості. Намагалася не думати ні про вчора, ні про завтра. Хай буде, що буде...

У двері постукав Герберт:

— Можна?

— Так, заходь, будь ласка.

Чоловік пройшов кімнатою, щоб сором'язливо сісти поруч із дружиною на ліжку. Вона була у вишуканому біленькому комбіне з дрібними рожевими трояндочками, на яке було накинуто халат, схожий на китайське кімоно. Тонкий аромат парфумів збудливо долинав від западин на шиї і ще мокрих завитків короткого волосся.

— Тобі не слід стригтися, — сказав Герберт.

— Це перший наказ законного чоловіка? — запитала Марта.

— Ні, це перше прохання. Не сприймай усе так колючо. У тебе просто дуже гарне волосся.

— Дякую.

Серце Марти калатало, ніби вона вперше опинилася наодинці з чоловіком. Вона чула його запах, пришвидшене дихання, відчувала гарячий погляд блискучих очей, і млосна дрож пробігала по її тілу.

Герберт зробив порух у її