Читати книгу - "Три сили. Як виховують в успішних спільнотах"

У книжці про дітей тих, хто вижив під час Голокосту, психолог Аарон Гасс, який сам належить до «другого покоління», пише:

«Заради цього я пережив нацизм? Заради цього я пережив концтабори?» — такі болісні запитання я повсякчас чув від батьків, якщо сперечався з ними чи повертався додому пізніше, ніж обіцяв…

Я, мої потреби — усе це немовби блякло перед їхнім страхітливим минулим. Хіба я міг, розуміючи, що вони пережили, завдати їм ще більших страждань? Хіба я міг шарпати і без того оголені, виснажені нерви?.. Крихка чаша їхнього болю вже майже переповнилася. Я вважав, що батьки завжди на межі.

Дитиною і підлітком я не вдавався до бунтівних витівок… Коли я більше дізнався, що насправді пережили євреї в Європі, мені стало ще важче поводитися свавільно, критикувати, відмовлятися850.

Ці болісні оповіді — про травму про підвищену потребу в контролі імпульсів, прищеплювану дітям у дуже ранньому віці.

Дослідники навіть виявили, що вцілілим другого покоління, здається, в ранньому дитинстві «не дозволяли шуміти»851.

Що ж до загроженості, тривога нащадків тих, хто вижив, певною мірою надто очевидна, щоб вимагати опису. Їх навчали тривожитися не лише за немічних батьків, а ще й за те, щоб світ не накинувся на них. Їм казали, що потрібно докладати більше зусиль у школі і в житті саме через його ненадійність.

Гелен Епштайн, яка також належить до вцілілих другого покоління, проводила розлогі інтерв’ю з дітьми інших уцілілих. Ось спогади двадцятидев’ятирічного канадця:

Батьки завжди казали, що людина може втратити все, але у неї лишається те, що було в голові. Вони казали, що я мушу здобути освіту, бо вороги можуть відібрати у нас все, за винятком освіти. Поступово, мірою усвідомлення того, хто наші вороги, я починав розуміти батьків852.

Соня Тайц (теж уціліла в другому поколінні) у своїй зворушливій книжці спогадів «Донька годинникаря» пише:

Коли завершилося навчання у коледжі, я боялася повертатися у Вашинґтон-Хайтс, до маминої кухні з цибулею, картоплею і моїм власним набором пателень. Я не хотіла потрапити на нещасливу стежку, опинитися серед убитих і звалених на купу. Я хотіла боротися і перемагати853.

Один із респондентів Гасса, автор сценаріїв для телебачення, згадує:

Матір виховувала нас незалежними, готовими до всього і орієнтованими на успіх: вона боялася, […] що ми не зможемо подбати про себе, якщо знову трапиться щось на кшталт Голокосту. Ми мали бути успішними радше для своєї безпеки, аніж для щастя854.

До цієї загроженості додавалася ще одна: діти вцілілих часто описують тиск, який змушував їх досягти успіху в житті, щоб спокутувати тяжкі випробування батьків, компенсувати їхні жертви. Одне з досліджень підсумовує цю налаштованість так: «Вони відчували, що це вони мають приносити радість, гордість і задоволення у життя своїх батьків. Усі учасники описували це зобов’язання робити батьків щасливішими ціною власного життя. […] Дорослі описували відчуття постійного примусу досягати цілей, які поставили перед ними батьки»855.

Якщо цей тягар до певної міри типовий для іммігрантів другого покоління, то для дітей Голокосту він був особливо важким, і то не лише через батьківські страждання. Для багатьох вцілілих дуже велике значення мала потреба «оживити втрачені родини»856. У такому разі від дітей очікували, що вони якимось чином замінять родичів, убитих німцями (поляками, українцями чи ще кимось). Дітей часто називали на честь загиблих, батьки передавали їм «сильну потребу компенсувати втрату загиблих родичів, говорячи, наприклад, таке: “Ти — все що в нас лишилося”, водночас підкреслюючи їхню схожість із загиблими». Наведемо спогади лише двох таких дітей:

Я був не Давидом Ґребером, а радше батьковими братами Ромеком, Мой шею, Адамеком і дідусем Давидом. Мій брат був не Гарві, а маминим улюбленим братом Гершелем або її батьком Аароном. Сестер назвали Сарою, Лією, Беллою і Моллі — на честь наших бабусь і тіток, любих родичок, яких наші батьки востаннє бачили перед […] розлукою і засланням у табори, звідки ті так і не повернулися. Уособлювати шість мільйонів загиблих — величезна відповідальність і страшний тягар для дитини857.

Я не знав, чи зможу зробити щось бодай трохи значне в житті… Часом здавалося, що моє життя мені не належить. Крізь мене проривалися до життя сотні доль, обірваних війною. […] У мені жили і батьки. Вони бачили в мені роки, втрачені під час війни та еміграції до Америки. Дитиною я часто думав, що моє життя — не просто якесь собі життя, а місія, покладена на мене іншими858.

І все одно, попри непомірні очікування і потребу придушувати власні імпульси, діти вцілілих повсякчас описують свій особливий спадок не в термінах віктимізації, а з гордістю. Виявляється, що природний наслідок набагато відомішої «провини вцілілого» — вищість уцілілого. Ще один нащадок уцілілих сказав Гаасу:

Я розмежовував тих євреїв, які вижили, і тих, які не вижили. Я завжди ледь не пишався тим, що мої батьки вижили. Мабуть, я вважав їх кращими євреями, бо вони так багато пережили і принесли в жертву. Я завжди почувався кращим за інших євреїв. Я пишався майже так, немовби сам там був859.

Епштайн наводить подібний коментар одного з опитаних:

Можливо, я промовляв слова «мої батьки були в концтаборах» спокійно, однак у моїх вухах вони бриніли, мов присяга. Вони з усією очевидністю об’єднували мене з «тими людьми» і відмежовували від зверхніх американців, яких це не торкнулося, — юдеїв чи ні — що так швидко судять про речі, яких не розуміють. Я з гордістю відповідав на їхній жаль, зніяковілість чи розгубленість860.

Тайц висловила схоже відчуття:

Мої батько і матір пройшли концентраційні табори. Не як жертви, а як