Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Шалена 📚 - Українською

Читати книгу - "Шалена"

266
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Шалена" автора Хлої Еспозіто. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 50 51 52 ... 96
Перейти на сторінку:
class="book">Він біжить до штурвала яхти. Лише за кілька метрів від нас височіють скелі. Що за нафіг?

– Допоможи мені! – каже він, хапаючись за кермо й скажено його крутячи.

Я підхоплююсь і підбігаю. Як же ми цього не помітили? О Боже, ми ж розіб’ємося. «Коста Конкордія», дубль два. Ми стоїмо поряд і насилу повертаємо стерно. Раптом я розумію. Моє парео – воно зникло. Воно й досі лежить на палубі, там, де я його залишила. Я дивлюся на своє тіло, раптом зашарівшись. Я панікую. Треба відвернути його увагу. Я настрибую на стерно й щосили тягну його вниз. Амброджо хапає його та тягне вгору.

Але запізно.

КРАХ! БАМ! БУМ!

Яхта хилитається, здригається, тремтить. Ми перевернемося догори дригом? Кіль врізається в скелі, чується хрускіт.

– Merda! – знову каже він. – Сподіваюся, ми не застрягли!

Але ми застрягли. Ще й як застрягли.

– Мені так шкода. Я впала.

Амброджо озирається довкола, але інших човнів не видно.

– Давай, – нарешті каже він. – Стрибаймо. Можна доплисти до берега. Тут недалеко.

Він бере мене за руку й веде до краю яхти.

Я вдивляюся в темно-зелену воду – здається, тут дуже глибоко. Виглядає дуже страшно.

– Треба повернутися й викликати допомогу.

Він зникає, і я чую «ПЛЮСЬ»! Не встигаю я й оком змигнути, як він відпливає від мене. Він схожий на дельфіна, слизького й блискучого у воді. Здається, він плаває набагато краще за мене. Амброджо повертається у воді й кричить:

– Давай же, Бет! Стрибай! Вшиваймось.

Я стою на краю яхти й дивлюся вниз. У мене не надто багатий вибір. Я не можу лишитися на цьому «Титаніку» сама. Вода глибока й страшна. У моїй голові спалахують сцени «Щелеп». Ряди і ще ряди гострих, як леза, зубів. Кінцівки, що плавають на поверхні. Шматки хрящів. Солона вода стала червоногарячою – стільки в ній крові. Придивляюся, чи не видніються на обрії плавці. Нічого немає. Гаразд. Ну добре. Я заплющую очі, затискаю носа. Один, два, три – стрибай! Я бомбочкою пірнаю у воду. З яхти вода здавалася такою теплою, але ж ні! Вона – крига, льодовик. Я вимахую руками та ногами, чіпляюся, борсаюся, наче жаба, яку вдарило струмом. Ну ж бо, Алві, ти русалка. Амброджо дивиться. Плавай як Бет.

Я, як можу, вдаю Аріель, повільним кролем допливаю до берега. Я видивляюся тіні у воді. Якщо бачиш акулу, треба вдарити її в ніс. Амброджо бере мене за руку – нарешті! – й витягає мене до скель на березі. Я озираюся й бачу, як за нашими спинами повільно тоне човен. Пробій у корпусі наповнюється водою. Яхту розтрощено вщент.

Розділ двадцять п’ятий

Таорміна, Сицилія


Ми падаємо в ліжко, наші кінцівки сплітаються, тіла притиснуті одне до одного.

– Пробач за яхту. Я тобі відшкодую, – кажу я.

Амброджо не відповідає, він просто цілує мене глибше, його губи спраглі моїх. Йому ж нічого не варто купити нову яхту, правда ж? Я відсуваюсь, і він стягує свою футболку. Я дивлюсь, як напружуються м’язи його пресу, гладжу їх пальцем. Його шкіра гаряча й шовковиста, засмагла до глибокого, темного, золотаво-коричневого кольору. Ну просто пальчики оближеш, він майже їстівний. Його живіт схожий на плитку молочного шоколаду. Я тягнуся до лампи на тумбочці й клацаю вимикачем, натягаю кутик простирадла, щоб закрити груди. Я не хочу, щоб він мене бачив, просто про всяк випадок. Але більше терпіти мені несила. Я хочу трахатись.

– Не вимикай, – каже Амброджо. – Ти ж знаєш, я не люблю робити це в темряві.

– В мене трохи болить голова, – кажу я.

Ми робимо це! Просто зараз! Так-так, ми робимо це! Я тягнуся до його боксерів, зриваю їх із нього, торкаюся його пеніса.

– Ой, – кажу я.

– Що таке?

– Нічого?

– Чому ти зупинилась?

Радше сосиска, ніж ковбаска.

Упевнена, в Оксфорді він був більший. Взагалі-то, якщо подумати, я не дуже пам’ятаю… Я була дуже, дуже п’яна, і це було дуже давно. Та й у ті дні мені не було з чим порівнювати. До того в мене не було чоловіків.

Амброджо притягує мене до себе, облизує мені шию й кусає мочку вуха. Він стискає мої груди, наче це еспандер для рук. Я ковзаю рукою вниз по його животу, до пеніса. Можливо, якщо я його погладжу, він стане більший? Наші ноги сплітаються. Я відчуваю його підошву пальцем ноги. Ой.

– Ти не знімеш шкарпетки?

– Що? Навіщо? Раніше тобі це не заважало.

– Забудь.

Закочую очі в темряві.

Він спускається моїм тілом мені в міжніжжя. Щось вологе: його підборіддя торкається моєї дупи, а ніс – клітора. Його язик завис десь південніше моєї вульви. Все це не дуже допомагає.

– Ти там іще не закінчив?

Він витирає губи, підіймається нагору. Все моє тіло тремтить. Що, як зі мною в нього будуть не такі відчуття, як із Бет? Що, як вона не була килимком для ніг, а виробляла якісь запаморочливі трюки, яких я не знаю? Що, як вона знала тантру? Чи смоктала, як порохотяг? Чи, може, вона могла закинути п’ятки за голову?

Він, взагалі, увійшов?

Дарма я хвилювалась.

Амброджо штовхається чотири чи п’ять хвилин, стікаючи потом, стогнучи, задихаючись, напружуючись. Це не надто приємно. Думаю, він міг би відкусити мені вухо. Я просто зімітую оргазм. Пам’ятаю цю сцену з «Коли Гаррі зустрів Саллі». Пригадую свої відчуття з секс-іграшкою № 5.

– Оххххххххххххххххххххххххххххххххххххх!

Амброджо кінчає трьома короткими розрядами, а потім відкидається на свій бік ліжка.

Ну, це лажа. Серйозно? Оце й усе. Напевне, в Оксфорді я була зовсім угашена. Йому, здається, сподобалося, а мені, певно, більше до смаку містер Дік. Не можу повірити. Після всіх цих років. Це так несправедливо. Я розчарована.

– Merda! – каже Амброджо, вистрибуючи з ліжка й задкуючи від мене. – Що за чорт? Алвіна? – питає він.

Він дивиться мені просто у вічі, наче акула, намагається прочитати мої думки, як Ларрі Девід, як агент ЦРУ. На його обличчя лягає тінь.

– Алвіна? – кажу я. Чому ти так мене назвав?

Жодна волосина на моєму тілі не ворушиться. Щоправда, їх у мене й нема. Я зголила їх усі, коли стала Бет. Я ошелешена, скам’яніла, нерухома, як одна з тих фігур у музеї Помпеїв, як та мармурова статуя Бет.

– Ти не Бет. Ви кінчаєте по-різному, – каже він.

Що, правда? От лишенько. Звісно, я розумію: він хоче сказати, що ми вдаємо по-різному.

– Що, в біса, відбувається? Краще тобі, чорт забирай, пояснити! – кричить він, б’ючи кулаком по узголів’ю. – Що, в дідька,

1 ... 50 51 52 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шалена», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шалена"