Читати книгу - "Засвіти"

— Званіє його Іван,— зам’явся розгублено сотник,— а по роду?.. Сірком, чи що, пишіть, бо ж відаєте, мабуть, немає роду...

— Козак не повинен батьковим ім’ям славитись. Своє мусить мати. Та й рід, воно, найдеться, як до чогось путнього виросте.

— Та, щоб не збрехати, парена ковінька його матері, нівроку хлопець. В опудало на місці серця три стріли посадив зопалу.

— Посадив? — зизувато подивився поверх окулярів писар.

— Таки посадив, нехтемів...

— Єжелі я на хрещенії присутствую, то — іле колвек — завсігди посадить,— ткнув він угору вказівцем і обмокнув у каламар гусине перо.— Тож і в метрику нашу запишемо,— підсунув він атраменти і пергаменову книгу:

«Сего, 26 падолиста, літа божого 1632, сиріч — 6140 от сотвореній світу, у реєстри наші вписан єсмь нікий Іван, єго же рід — безрід, називаємий Сірко, з конем і нарядом власним... Проживав оний у славного, блаженної пам’яти кошового, а по скончанії оного у зацного отамана нашого Кривошапки, рекомого єще Гундою, в Мерефі, чого ми свідущі єсьмо...

Олекса Семирозум — писар Війська запорозького, верхнього, середнього і низового, славного...

Петро Шуліка — сотник і наказний кошового, донде же оний в поході пребиваєть...»

Скупане десь у розливних заплавах Дніпра-Славути, що скільки оком глянеш розляглись на обширі, осіннє сонце зводиться велетенською вогненною діжею із-за багряних дібров, лісів і гаїв, опалюючи промінням кручі, могили і узгір’я, вершки дерев і крутосхили степів...

З Черкаської камінної вежі, що височить над самим урвищем гори, його видно чатовим ще як в погнутих вуличках міста, наче у риболовних сітях, туманцем бродить сонний світанок. Та видно їм його і тоді, коли починає просипатися, випочивши, міський люд, заблимавши каганцями і скіпочками у вікнах, нагадуючи про себе зведеними стовпами диму над крутими чи пластатими дахами, поодинокими голосами, звуками.

Щодень однаково, як немає біди, скрипить ворітьми, клацає клямками дверей і хвірток, рипить візками і мажами ранок в Черкасах, поки поволі не заллється передзвоном ковалів і курликанням цибатих журавлів над криницями, поки не проснеться і не завирує вся гора, Поділ і Митнище...

Пищать немазані колеса на узвозах,— а їх же скільки тут! — гейкають погоничі і фірмани, ляскають батоги, дзвонять дзигарі над вежею, доки все не ввіллється у галасливо-гомінку веремію ринку, що гуде й клекоче, наче днедавній Ненаситець, зустрічаючи сонце, працю і торг.

Чатові тепер уже не перегукуються отим: «Чатую!», «Вартую!..» — як уночі, бо все одно нічого не вчують доокол, а лише завченими знаками час від часу подають вістки один одному, як заведені, ходять по помостах, ждучи ранкової зміни. Міщанам за якусь мить розвиднюється, а їм на вежах світання аж надто уповільненим видається.

У нагірних Черкасах, обкопаних ровищем і обнесених стрімкими свіжими валами, наче на островах, пташиними гніздами між узвозів розкинулися хати та халупи-ятки міщан і козаків, пострішшя кустарів-одинаків і цехових спольних гуртівень. Попід Замчищем виладженими рядами височать підчерепичні будівлі гендлярів, цехових майстрів, знакомитих можних козаків та старостинської райцівської знаті; а поза валом і урвищем, скільки сягнеш оком, в заростях дикоросту, вподовж Митниці, Поділля і Степу простяглися курені, шопи і приколобки та землянки бідноти, циганські, чумацькі чи й гендлярські намети на мажарах з припнутими до паколів, клеців та стовпів кіньми чи волами.

На Нагір’ї, що підходить своїм крутосхилом між двома узвозами найближче до Дніпра, поряд з трибанною церквою і кам’яною каланчею обік, в міській ратуші тепер будинок уряду і гетьмана. Вибілений і свіжовідбудований, він вабить око і черкащан, і приїжджих своєю величчю і життям у ньому. Недарма ж з його круглих очех-бійниць дивляться в усе навкілля жерлами гармати-гаківниці, недарма ж пахне дубовою свіжістю поновлений, тиблями скріплений міст через рів до дворища, рябіють свіжозалатані проломи в мурах, підсипаються вали, міняється окілля, вселяючи в міщан певність і віру в краще завтра.

А за валом, у окіллі міста і на митнищах, по оббитих та облізлих стінах, захаращених і поковбанених вуличках, дірявих гонтових і очеретяних дахах, обгорілих вушаках і клецах воріт пришельцю впадає у вічі і бідність міської скарбниці, і вбогість пожильців, і рештки недавніх веремій. Ідучи вуличкою, він, певно, може відгадати по купах наваленого шкураття, обрізків замші-хозу, сап’яну чи сиром’ятини-шкапини вулицю чоботарів, швейників та сідельників; по обрізках кожушини і сирового шмаття — кравців; по купах бляхи і брухту — бляхарів; по поритих печерах у яросхилах, над якими з ночі до ночі здіймається сизий дим,— гончарів і черепичників... Вулиці так і називаються: Кравецька, Бляшана, Черепична, Ковальська, Гендлярська, Кінна, Митна, козацька тощо.

І шевці та колесники, і кравці та ковалі, і лимарі та лудники, чинбарі та дроворуби, і гончарі та муляри, як бджоли, трудяться з ночі й до ночі, але живуть переважно вбого, бо не буває тепер року, прожитого спокійно, бо кожного тижня доводиться чекати непроханих гостей: як не людоловів-татарів чи турків, то панів-ляхів з жовнірами попереду, що часом перевершують у знущанні навіть невірних. В біді такій люди рятують тепер здебільше не скарби і начинки, а малих і старих з замученими безправ’ям і злиднями душами.

Ще недавно канівчанинові Тимошеві Орендаренкові, Поставленому Конецпольським тут за гетьмана, все складалося ніби й на добре. І рада була, і реєстри склали чималі, і поміч від Запорогів прийшла вчасно. Навіть митрополит київський, Йов Борецький, приїжджав молебень правити, благословив на мир і благодать, поповнив казну гетьманську...