Читати книгу - "Під Савур-могилою"

— То отакому знакомитому не велика біда, пане-брате отамане, аби вони добре тебе знали,— чомусь зітхнув гість.— Знакомитим і навіть, характерником став ти для людей, нівроку, а все, думаю, через оту твою скрому, простоту та неусипні боронні звитяги в краї.

— То оповідайте мені, як ваша ласка, все і про себе, і про інших, бо надміру всім цікавлюся, спантеличений отут всілякими подіями,— попросив по-синівськи Сірко гостя, як Архип, занісши їжу і питво, пішов на сон.

— Всього, пане-брате й звитяжцю доблію,— зітхнув знову Гуня,— тепер ніхто не розповість, бо достатньо не знає, а найпаче ми, розпорошенці.

Неспішно, потроху п'ючи й заїдаючи, гість розповідав Сіркові і про свої, і про поспільні давучі та обтяжливі гіркоти. Почавши ще із Боровиці, до якої не зумів своєчасно привести поміч, він, шморгаючи носом, перекинувся на наступні смертовбивчі змаги в сулимських заплавах, на оточенні його загонів драбантами і нічну невірогідну втечу із кільця спершу під Лубни, а потім і в Слобідські землі.

— Я, як і інші чільці наші, злочинцем живу ще від самої Боровиці! А як же інакше? Джура пана Павлюка Сахно Чорнян, бач, зміг, не полишивши свого гетьмана, піти на доброхітну смерть до ляхів, у парі з ним, а ми — хто зрадив, видавши його ляхам, а хто розбрівся врозтіч, ходили й ходимо, як і я оце, в лицарях... Сахно Чорнян і досі дивиться на мене докором і осудом і в уяві спогадній, і в снах,— вколов він тим і Сірка.— Рядович-козак вчинив жертву, а ми, побратими й сподвижці, не зуміли. Хіба ж це не злочин нешпетний?!.

...Спинилися ми тоді десь через місяць уже геть змалілими загонцями аж у Прикум'ї. А повів нас туди Федора Шолудяка покійний батько — Гринь. Він був добре знаний зюнгарсько-ойротським ханам-тайшам, які дали нам пайцзу через свої пасовиська аж у сусідство казніїв. Зупинилися, хоч і голі та босі, але в такій благодатній місцині, що й словами не оповісти. На десять поприщ навкруги ні ляльки, травостої кишать від дичини і подібні на Великий Луг. Річка, яку ми жартома за гостинність назвали Кумою, нагадувала нам Дніпро-Славуту. Молодші козаки, хто хотів, оселившись у сякі-такі бурдюги в Прикумську, невбарі поженилися: хто на своїх козачках, які мешкали невдалік у Дивному на Київці, а хто й на ойротках, аварках, дергинках. Коли б не моровиця-лихоманка, то нам там був би рай земний, та й годі!..

Гуня примовк, шморгнув знову сумовито носом, ковтнув дещицю оковитої і, стріпнувшись, ніби від холоду, знову повів розповідь.

— Згодом нас, викітців, все більшало й більшало, висілки прямо на очах росли й ширилися: і наш Прикумський, і Дивне та Київка, а третього року прийшли ще валки-батови викітчан і, облюбувавши пустівщину, осіли окремо, назвавши свій виселок Приютним,— чомусь аж задихнувся Гуня.

— Боронячись від дергинців, які часом на нас нападали з гір, ми побудували бекети, об'єдналися в корогви і стації. А десь за рік-два ми з молодим Лазарем Шелудяком та Чорнояром пішли на Дон і в Запороги, запросили охочекомонців і, за порадою гетьмана Півторакожуха, як ти ото сидів у Азаці, пішли байдаками в Чорне море, де в боях з турчинами звільнили кількасот каторжників і запаслися чималими бусурменськими статками, а по путі назад і худобою,— поставив гість поставця догори дном на знак того, що більше пити не буде.

Сірко не квапив Гуню в задумі й гризотах, а лиш час від часу задавав йому питання як людині, яка віддала все своє життя рідному поспольству, поневіряючись і нічого для себе особисто не взявши за цілий довгий вік змаг...

— Разі?.. Живі і, Богу дякувати, здорові обидва. Степан, нівроку, нерідко сотникує, а Флор ще рядович. Старшому Олена-Олеся привела вже трьох діток: Тимоша, Григорка і Параню, а Флор із Катериною лише побралися щойно, то чекають приплоду. Добрі козарлюги з них і не без кебети обидва,— оповідав гість, щось думаючи своє.— Жінки?.. Ні, пане-брате, не мав, не було часу і нагоди, не судилося долею, все, бачиш, відкладав на потім, а воно всьому свій час. Та й з ними одна морока, а найпаче з нашими козачками: загнуздає тебе і ошорить так, що хоч у воду кидайся. Думаю, звичай москалів і бусурменів-агарян тим хороший, що жінці, як і в Січі ото, між чоловіками нічого робити, бо в неї, як кажуть старі люди, коси довгі, а розум короткий.

— Невже ви, пане Гуня, схвалюєте,— згадав Сірко мову свого батька, покійного Дмитра, про велич жінки,— рабське становисько жіноцтва?

— Чому ж рабське? Хіба рабство повело Чураїху до круля за заступництвом мужеві? Чи неволя приневолила пані Томиленчиху-Василиху йти до Боровиці на страту разом із чоловіком і Палючихою-Буткою? Отож, вважаю, становисько переважно рівне в нас, пане-брате, і лише часом жіноче вирішальне й верховодне для деяких пентюхів, а не старшин і козаків. Так що Богові — Богове, а чортові — чортове, пане Іване. Я не заперечую лицарства окремих жінок наших, бо чув і про Роксолану та Гальшку, і про Марію Богуславку та Олену Завистну, і про Чураїху та Чураївну, і про інших, як, приміром, твоя кума Явдоха в Острозьку чи ігуменя Олена під Арзамасом. Справжні козачки — не рівня окремим із нас, знакомитим. А чому? Бо за люд сіромний вельми уболівають не на словах, як твій Брюх, не про брязкальця, шаття та склянки барасулі-пацьорки думаючи. Вони й полки, коли треба буде, зуміють повести за собою незгірше багатьох із нас, бабіїв. Бачив би ти, як ота абатиса-ігуменя тне шаблею лозу на повному скаку коня!..

— З воєводою Ромоданом ви, мабуть, бачилися під Астраханню? — звернув Сірко увагу бесідника на інше.

— Бачився і під Астраханню, і в Білгороді та Валуйках.

— То як він вам? — згадав Сірко свої гостини