Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

У дальші дні Казан і Сіра Вовчиця все більше втрачали надію. Разом із видрою щезла їхня перевага, тепер гору брали Щербатий Зуб і його плем’я. Щодень вода дедалі більше заливала оболонь навколо вітролому. До середини липня тільки вузесенький перешийок з’єднував горбок, де був вітролом, із сушею. У глибокій воді бобри тепер працювали безперешкодно.

Цаль за цалем рівень води піднімався, доки настав той день, коли вона затопила перешийок. Останній раз Казан і Сіра Вовчиця вийшли зі свого дому під вітроломом і рушили вгору за течією між двома гірськими хребтами. Відтепер струмок набув для них нового значення. Вони рухалися, повсякчас ловлячи його запах, прислухаючись до його звуків з небувалою до того цікавістю. До всього цього домішаний був страх, бо щось у поведінці бобрів-переможців було схоже Казанові й Сірій Вовчиці на людину. Від того вечора, коли в сяйві великого місяця-білогривця вони внюхали боброву колонію, що з неї недавно вийшов Щербатий Зуб, дуже швидко повернули на пустоширокі рівнини півночі. Так старий сміливець Щербатий Зуб навчив їх поважати плоть, кров і працю своїх одноплемінників.

Липень і серпень 1911 року були на півночі місяцями великих пожеж. Дім Казана й Сірої Вовчиці на болоті та зелена долина між двома хребтами уникли руйнівного моря вогню, але тепер, коли пара знову пустилась у мандри, то дуже швидко ступила на обпалені почорнілі землі, що межують з територіями, де минулої зими вирували моровиця й голод. Принижений і розгромлений після того, як бобри вигнали його з болота, Казан повів свою сліпу пару на південь. Пройшовши за хребтом миль із двадцять, вони натрапили на знищений пожежею ліс. Вітер із Гудзонової затоки погнав полум’я на захід, і воно не лишило тут ані слабенької ознаки життя, ні клаптя зеленої землі. Сліпа вовчиця нічого цього бачити не могла, та вона могла чути нюхом. Горілий запах відсвіжив їй у пам’яті спогади про іншу пожежу, ту, що відбулася незадовго після битви на скелі Сонця, а всі її дивовижні інстинкти, загострені й розвинені внаслідок сліпоти, казали їй, що на півночі, а зовсім не на півдні, знайдуть вони своє мисливське щастя. Та Казанова собача порода манила його на південь. Це було не тому, що він прагнув знайти людину — тепер, як і для Сірої Вовчиці, людина була для нього довічним ворогом. Просто такий уже інстинкт собаки — подорожувати на південь; так само, як вовчий інстинкт, зважаючи на нещодавню пожежу, гнав його пару на північ. Наприкінці третього дня Сіра Вовчиця переконала Казана. Перетнувши маленьку долину між двома гірськими хребтами, вони повернули на північний захід, до Атабаски. Тепер вони трималися курсу, що мав у підсумку вивести їх до верхів’я річки Мак-Фарлейн.

Торік наприкінці осені один золотошукач прийшов у Форт-Сміт, що на Невільничій річці, маючи з собою повну пляшку, набиту золотовмісним піском і самородками. Золотнище було на річці Мак-Фарлейн. Пошта дуже швидко донесла цю новину в зовнішній світ, і до середини зими сюди вже мчали на лижах і собачими упряжями перші шукачі скарбів. Дуже швидко знайшлися й інші щасливці, що розбагатіли на золото. На Мак-Фарлейні було багато вільного золота, тож старателі розібрали ділянки вздовж річки, і робота закипіла. Хто запізнився, подався до нових родовищ далі на північ і схід, й у Форт-Сміт почали надходити чутки про «знахідки» ще багатші, ніж на Юконі. І от у нову країну повалили спершу десяток, далі сотня, півтисячі, а тоді й тисячі чоловіків. Більшість із них була з південних прерій, із розсипищ на річках Саскачевані й Фрейзері. З канадської Арктики по річках Маккензі й Лаярду прибували досвідчені золотошукачі й шукайбіди. Цих бувалих чоловіків із Юкону було мало, та вони добре знали, що означає голодувати, мерзнути й помирати повільною смертю.

Одним із таких пізніх зайд був Сенді Мак-Тріґґер. Відразу кілька причин спонукали Сенді покинути Юкон. Він був «у неласці» в поліції, що патрулювала місцевість на захід від Довсона, а ще він, як-то кажуть, «опинився в сутузі». Утім це був один із найкращих розвідувачів, що коли-небудь топтали береги Клондайку. Бувало, знаходив він золотнища на мільйон чи й усі два, але швидко промантачував їх за грою в азартні ігри й за пляшкою нежурниці. Совість мав невмивану, страху — дещицю, а те, що жорстокосердець — і не гадай: усе було на виду написано. Його висунута вперед щелепа, здорові вирла, низький лоб і жахлива кучма рудого волосся відразу промовляли, що цій людині можна довіряти, лише коли тримаєш на прицілі. Що тьху, що життя — йому було все одно, тож чутки, що він кількох людей убив, ще кількох пограбував, могли бути й правдиві, от тільки поліції досі не вдалося знайти проти нього жодних доказів. Та водночас із цим набором негативу Сенді Мак-Тріґґер володів і такими рисами вдачі, як витривалість і мужність, тож навіть його найлютіші вороги не могли ним не захоплюватися. До того ж мав він небуденний розум, про що, правда, зовсім не свідчила його неприємна зовнішність.

За шість місяців на Мак-Фарлейні виросло містечко Ред-Ґолд-Сіті. Лежало воно за сто п’ятдесят миль від Форт-Сміта, а Форт-Сміт — за п’ятсот миль від меж цивілізованого світу. Коли сюди прибув Сенді, то побачив у новому місті купку грубих халуп, гральних домів і шинків. Тоді він вирішив, що поки для його «таємних» схем час не настав. Грав чоловік небагато, але виграв досить, щоб купити собі трохи харчів і половину потрібного спорядження. Серед іншого в цьому спорядженні була стара шомпольна рушниця. Сенді, що завжди мав найновіші зразки севеджів[16], посміювався зі своєї зброї, але на цей час дозволити собі кращого не міг. З тим усім він попрямував на південь,