Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

уздовж проти течії Мак-Фарлейну. Ще жоден старатель не знайшов там ні грама золота, та Сенді дуже впевнено попрямував саме в ту місцину. Небагато пройшовши, він розпочав свої розшуки на одній із невеличких приток, що брала початок за п’ятдесят-шістдесят миль на південному сході. Працював він неквапом і час від часу знаходив непогані розсипища, де можна було розбагатіти на шість-вісім доларів на день. Але таким пожиткам він був не надто радий. Уже не перший тиждень просувався в пошуках золота Сенді, та що далі він ішов, то менше йому приносив його лоток для промивання золота. Зрештою, забрів він у місця, де золото стало траплятися лише вряди-годи. Після кількох поспіль тижнів невдач Сенді був роздратований і небезпечний, у такий час краще було з ним не стрічатися. Лише наодинці із собою він не становив небезпеки для інших.

Одного дня, десь по обіді, він пристав своїм каное до піщаного берега. Було це біля річкового вигину, де потік розширювався. У таких місцях завжди більше шансів знайти хоч трохи золота. Нахилившись близько до краю води, він дещо побачив на мокрому піску. Його увагу привернули свіжі сліди — тварини тут були з годину, від сили дві тому. Було видно, що два звірі якийсь час стояли біля води поруч. Очі Сенді заблищали неабиякою цікавістю. Він озирнувся й оглянув навсібіч берег.

— Вовки, — промимрив він. — Усмалити б у їх з сьо’о старо’о ружжа. Г-м-м, трясця йо’о матері! Отаке! Серед біло’о дня…

Він схопився на ноги, утупивши очі в бік кущів.

За чверть милі Сіра Вовчиця вловила в повітрі лиховісний людський запах і попередила про це Казана. Вона протяжно завила, і доки останні відзвуки її виття не затихли, Сенді Мак-Тріґґер не ступив і кроку. Тоді він повернувся в каное, дістав стару рушницю, зарядив її й хутко подався від берега.

Уже тиждень Казан і Сіра Вовчиця бродили верхів’ями Мак-Фарлейну, і це вперше від минулої зими Сіра Вовчиця внюхала запах людини. Коли вітер приніс їй сигнал небезпеки, вона була сама. Казан саме переслідував зайця, та вже за кілька хвилин повернувся. Сіра Вовчиця лежала плазом під кущем, чекала його й увесь час принюхувалась. Через сліпоту її нюх і слух стали майже непомильними. Спершу вона почула, як за чверть милі від неї бухикнуло в руках Сенді Мак-Тріґґера весло, а тоді дуже швидко дійшов і запах. За п’ять хвилин після того, як вона виттям попередила Казана про небезпеку, той уже стояв біля неї з високо піднятою головою, роззявивши пащу й важко дихаючи. Сенді часто полював на полярних лисиць і тепер використовував тактику ескімосів. Він почав рухатися півколом, поки не опинився проти вітру. Тільки-но Казан уловив у повітрі людський запах, як шерсть на його спині настовбурчилась. Але чуття сліпої Сірої Вовчиці були значно гостріші, ніж у червоноокої лисиці Півночі. Вона повільно, але невідривно стежила за пересуванням Сенді. Вовчиця почула, як хруснула суха гіллячка під його ногами, як ударилось об стовбур дерева металеве дуло — і все це за триста ярдів від неї. Загубивши в повітрі запах Сенді, вона заскавуліла, потерлася об Казана й зробила кілька кроків на північний захід.

У таких випадках, як цей, Казан рідко відмовлявся слухатися свою пару. Вони пішли разом, і в той час, як Сенді по-зміїному повз проти вітру, Казан уже дивився з прибережних кущів на каное, що спочивало на білій смузі піску. Коли після години безплідних пошуків Сенді повернувся назад до річки, то знайшов свіжі сліди, що вели прямо до човна. Він подивився на них із неабияким подивом, а тоді лихі зморшки розсікли його потворне лице. Чоловік зле посміхався, коли діставав зі своєї сумки невеликий гумовий мішечок. Звідти він вийняв щільно закорковану пляшку, наповнену желатиновими капсулами. У кожній маленькій капсулі було п’ять кульок зі стрихніном. Ходили темні чутки, що якось дію такої капсули Сенді Мак-Тріґґер був випробував, додавши її в чашку кави одного чоловіка, утім, то лише чутки, бо поліції так нічого й не вдалося довести. Хай там як, а він добре знався на отрутах. Свого часу так убив тисячі лисиць. Мак-Тріґґер знову посміхнувся, відрахував кількість капсул, гадаючи, що тепер заввиграшки зловить пару допитливих вовків. Два чи три дні тому він убив оленя й тепер старанно загортав кожну капсулу оленячим салом. Робив це не пальцями, а патичками, так, щоб на смертельній приманці не лишалося ніякого людського запаху. Перед заходом сонця Сенді пішов у долину, узявши напрямок праворуч. Дорогою він розкладав приманки: більшість — на невисоких кущах, решту — по заячих і оленячих слідах. Закінчивши роботу, повернувся до річки й заходився готувати вечерю.

На ранок Мак-Тріґер устав удосвіта й відразу пішов обдивлятись отруєні приманки. Перша приманка була нерушена. Друга лежала на місці. Третя зникла. Сенді аж струсонуло радісним дрожем, як він це побачив. Десь в окрузі двохсот-трьохсот ярдів він знайде свою здобич. Та от його погляд упав на землю під кущем, де він повісив отруєну капсулу, і з його вуст злетіли прокляття. Приманка була ціла. Шматки оленячого сала валялися під кущем, і досі в найбільшому шматкові біліла маленька капсула. Це вперше Сенді доводилося мати справу з дикою істотою, чиї інстинкти були аж так загострені сліпотою, тож він був спантеличений. Ніколи такого не було раніше. Якщо лисиця чи вовк знаходили приманку, то це означало лиш одне: приманка мала бути з’їдена. Сенді пішов до четвертої, а тоді й п’ятої приманки. Ці теж були цілими. Шоста розкидана, як і третя, тільки тут уже він знайшов розламану капсулу й розсипані білі кульки зі стрихніном. Згодом Сенді знайшов ще дві отруйні приманки, розворушені на той же манір. Він знав, що таку штуку втнула та сама пара вовків — Казан і Сіра Вовчиця, — у десятках різних місць він знаходив сліди їхніх лап. Поганий настрій від марних пошуків золота, що тижнями накопичувався в ньому, вибухнув розчаруванням і гнівом. Тепер його невезіння було не чимось абстрактним — випадок із вовками став цілком конкретним виявом безталання останніх тижнів. Провал свого задуму з отруєними приманками Мак-Тріґґер сприйняв як свого