Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

— Пробачте, громадянине, ви до кого?

В них уже не раз траплялися такі несподівані візити, коли причетні до різних кримінальних справ люди намагалися зустрітися з прокурором дома. Малахов у таких випадках завжди дуже гнівався, і тому стриманість Любочки була цілком зрозумілою.

— Здрастуйте, перш за все, — сказав Сергій Боровик.

— Здрастуйте, — відповіла Люба тим же непохитним тоном, не запрошуючи гостя сісти. — Ви до кого?

Жадібно, не відриваючись, дивився на свою дочку Сергій Боровик. Рана гоїлася, він уже почував себе краще, напади слабкості і запаморочення вже минули, та зараз йому здавалося, що він не витримає і впаде. Боровик ішов сюди, добре приготувавшись до цієї хвилини, та вона виявилася стократ важчою, ніж можна було уявити.

Він не раз бачив Любочку на вулиці, знав, яка вона, з тисячі голосів міг би відрізнити її голос, але, заговоривши з дочкою, все-таки мало не похитнувся.

Ніколи не насмілився б Боровик з’явитися в цій квартирі, але до Малахова привела його невідкладна справа, чекати з якою до ранку він не мав права. Все треба було вирішити негайно, сьогодні, зразу ж. З лікарні його відпустили цілком офіціально, старшина вже не чекав на нього в під’їзді.

— Мені треба міського прокурора Володимира Івановича Малахова. Я не помилився, він живе тут?

Боровик говорив, стежачи за кожним своїм словом, ніби вчився заново розмовляти, і з радістю відчув, що йому вільніше дихати. Виявляється, до всього на світі можна звикнути, навіть до такої розмови з власною дочкою.

— Так, він живе тут, але в службових справах дома ніколи нікого не приймає і зараз побачити його не можна, — одним духом виговорила Люба.

— Немає дома?

— Ні, він спочиває, — відрізала Люба.

Боровик ледве помітно посміхнувся під своєю пов’язкою. Видно, в цій сім’ї заведено добру прокурорську дисципліну.

— І години відпочинку глави сімейства священні й недоторкані? — запитав він.

— Так, — холодно відповіла Люба. — Вам доведеться прийти до нього на роботу. Він там буває від дев’ятої години ранку і приймає завжди.

— А ви хто будете? Його дочка?

— Це не має ніякого значення.

— А все-таки?

— Майже.

— Це як розуміти?

— Він мій вітчим.

— Ясно. А як вас звуть?

— Це теж не має ніякого значення.

— Ну, незручно ж розмовляти, не знаючи ймення.

— Мене звуть Люба.

Дівчина говорила сердито, стримано. Вона і злилась на цього несподіваного гостя, і жаліла його. Це, напевне, якийсь шофер, що постраждав під час аварії, чи службовець, якого понівечили у вуличній бійці. До Малахова приходили найрізноманітніші люди, був час придивитись. І вже зовсім ясно, що прокурор, прокинувшись, страшенно гніватиметься за ці недоречні відвідини. Лаятися він собі ніколи не дозволяє, але гляне так, що краще б ударив чи вилаяв. І водночас Любі було чомусь жаль цього великого і безпорадного чоловіка. Він, мабуть, прийшов у важливій справі, але так чи інакше йому доведеться завтра розмовляти з прокурором. Порушення твердих сімейних правил Люба не допустить.

— Так от, Любочко, — сказав Боровик, — дуже прошу пробачення за несподівані турботи й порушення режиму, встановленого товаришем Малаховим, але мушу з вами не погодитися. Я залишусь тут, аж поки ваш вельмишановний вітчим не прокинеться. Не побачившись з ним, я звідсіля не піду. Він мені дуже, дуже потрібний, і в цій справі дорога кожна хвилина. Розумієте? Кожна хвилина.

Він намагався говорити рівно і переконливо, але голос зривався, і Люба не могла зрозуміти причини цього хвилювання. Видно, справді у цього симпатичного чоловіка важлива й невідкладна справа.

— Будь ласка, — трохи тепліше відповіла Люба, — можете чекати скільки завгодно, але попереджаю, Володимир Іванович страшенно не любить, коли до нього приходять додому в справах прокуратури, так що і для вас і для вашого процесу буде тільки гірше.

— Дякую за пораду, але все ж чекатиму. Товариш прокурор спить не більше години?

— Ні, хвилин через п’ятнадцять його треба розбудити.

— От і чудесно. Дозволите сісти?

— Прошу.

Боровик важко опустився на стільця. Чомусь дуже заболіла голова і світ став темнішати в очах. Чи не рано дозволили йому лікарі виходити?

Люба помітила, як невпевнено, ніби через силу тримаючись на ногах, він підходив до стільця.

— Вам зле?

— Ні, нічого, заболіла голова. А так все на старих якорях…

— Вас дуже поранено?

— Ні, не дуже. Обшивку трохи зверху подряпало.

— Ви моряк? — швидко запитала Люба.

— Тепер уже сухопутний. З чого