Читати книгу - "Вовк-тотем"

Хуанхуан кидався вперед і перегризав лисиці горло, а мисливці отримували лисячу шкурку неушкодженою. Інші ж собаки були настільки недолугими, що як не заплутаються в лисячому хвості, так покусають її шкірку, аж мисливцям доводилося їх люто бити. Хуанхуан та Еле й перед вовками не пасували, а, користуючись тим, що мають гнучке й вертке тіло, могли вступити в гризню з ними, причому не давали вовкам себе вкусити і тим самим вигравали час та можливості для мисливців та собак-вовкодавів, які підтягувалися ззаду, піймати вовка.

Хуанхуана подарували Ченю Чженю Старий Біліґ і Ґасмаа, а Еле приніс із собою Ян Ке з тієї родини, де він жив. Орхонські чабани завжди дарували пекінським студентам найкраще з того, що в них було, тож коли ці двоє цуценят виросли, вони виявилися набагато кращими, ніж їхні брати й сестри з того самого приплоду. Згодом Бат почав часто ходити на полювання на лисиць з Ченем Чженем або Яном Ке — все тому, що вподобав цих двох собак. Минулого року до приходу зими Хуанхуан з Еле встигли впіймати аж п’ятьох лисиць, і ті степові лисячі шапки, які Чень Чжень з Яном Ке носили всю зиму, були подарунком для них від цих двох улюблених собак. А після Свята Весни Еле привела цуценят — аж шість штук, трьох із них розібрали Біліґ, Лхамжав та хтось із молодих інтелігентів, тож нині в неї залишилося тільки троє — одна сучка й два песики, двоє цуценят були жовті, а одне — чорне. Вони були такими справними, мов поросята, і надзвичайно кумедними.

Ретельний від природи Ян Ке навіть занадто панькався з Еле та її цуценятами — майже щодня варив їм бульйон на м’ясі, потім кидав туди шматки м’яса й додавав пшона, і на таку кашу для Еле пішла більша половина пшона, яке молодим інтелігентам видали в харчовому управлінні. У той час молодим інтелігентам у степу видавали таку саму кількість зерна, як і в Пекіні, — 15 кг на людину на місяць, однак за складом зерновий пайок суттєво відрізнявся: він містив 1,5 кг смаженого проса, 5 кг борошна і нарешті 8,5 кг пшона. Тож більшість цього пшона пішло на Еле, а їм — молодим пекінцям — довелося харчуватися, як чабанам, — самим м’ясом. Кількість зерна, яку видавали на місяць чабанам, становила всього 9,5 кг, їм суттєво недодавали саме пшона. Однак пшоняна каша з м’ясом — найкраща їжа для сучки, яка годує цуценят — такою була наука Ґасмаа. Тому в Еле молока було надзвичайно багато, а цуценята, якими опікувався Чень Чжень, були набагато здоровішими, ніж в інших чабанів.

Крім цих двох, тут був ще один здоровезний чорний собака місцевої монгольської породи, якому вже виповнилося років п’ять-шість. Він мав квадратну голову й широку пащу, а також широкі груди, довгі ноги й довге тіло, а гарчав, мов той тигр, — люто до нестями. Усе його тіло було в рубцях і шрамах: на голові, грудях, спині — скрізь виднілися доріжки чорної шкіри без вовни, через що він виглядав потворно й грізно. Від народження в нього на морді були дві круглі жовті брови розміром із собачі очі, однак одну з них збив лапою або відкусив вовк, тож тепер залишилася тільки одна брова, яка виглядала на морді, мов третє око, хоч і була розташована не посередині між очима. Через це третє око Чень Чжень і Ян Ке від самого початку прозвали цього собаку Духом Ерланом.[53]

Чень Чжень підібрав його, повертаючись одного разу із закупівельного пункту в сусідньому колгоспі, куди він їздив купувати речі. У той день дорогою додому він раптом відчув за спиною якийсь холод, та й віл його виглядав якось злякано. Озирнувшись, він помітив позаду себе потворного собаку розміром з великого вовка, який, висолопивши великого язика, мовчки біг за його возом. Чень Чжень тоді так злякався, що ледь не впав з воза. Він почав розмахувати палицею, підганяючи вола, однак собака не відставав і так і прибіг за ним аж додому. Дехто з конопасів упізнав цього собаку — це був лихий собака, який мав звичку давити овець, тому господар і вигнав його з двору ще два роки тому. Він увесь цей час тинявся степом, ховаючись від великого снігу в нірах, виритих під стінами зруйнованих загонів, удень сам собі полював якусь здобич — зайця чи байбака або їв падло чи підбирав залишки їжі після вовків, іноді навіть міг відняти їжу в вовка, що полював самотужки, тобто мало чим відрізнявся від дикого собаки. За цей час він декілька разів прибивався до різних родин, однак, оскільки не полишав своєї звички давити овець, його весь час виганяли. Якби чабани не пам’ятали тих кількох випадків, коли він загриз вовків, вони б давно його вбили, адже, за степовими правилами, собаку, який давить овець, слід убити, щоб інші свійські собаки не перетворилися на домашніх злодіїв і диких вовків і не стерлася межа між собакою й вовком, а також, щоб настрахати інших собак, які не до кінця позбавилися диких інстинктів. Чабани переконували Ченя прогнати цього собаку, однак той його пожалів і дуже ним зацікавився, оскільки цей собака наважився жити серед вовків і виживати в жорстокому степу серед криги й снігу, тож повинен був мати неабиякі здібності. До того ж відтоді, як Чень Чжень виїхав з юрти Старого Біліґа, де почувався безпечно під охороною Бара, він ніби відчував, що йому чогось бракує для впевненості. Тож він сказав чабанам, що їм у юрті молодої інтелігенції якраз бракує такого великого й лютого собаки-охоронця, адже вони мають лише мисливських швидких собак, які до того ж іще й молоді, тож він тимчасово залишить цього собаку і подивиться на його подальшу поведінку. Якщо той все ж візьметься за своє й задавить барана, Чень Чжень компенсує збитки.

Минуло кілька місяців, але Дух Ерлан не чіпав овець. Однак Чень Чжень бачив, що він стримується з останніх сил і навмисне тримається подалі від отари. Чень Чжень почув від Старого Біліґа, що за останні роки в степу з’явилося чимало волоцюг, які живуть з поденної роботи і які вже