Читати книгу - "Дім з вітражем"

— Ти знаєш, що тут починалася єврейська дільниця? — запитав Микола, коли ми повернулися на Городоцьку.

Я заперечила рухом голови.

— Євреї відіграли роль багатокутника, який нікуди не пасував. Вони становили одну третю мешканців міста, але поляки й українці воювали за нього над їхніми головами. Офіційно євреї залишалися нейтральними, утворена ними міліція носила білі нарукавні пов’язки. Але коли поляки зайняли місто, вони звинуватили євреїв у сприянні українцям і влаштували погром.

Ми дійшли до зруйнованого дитячого майданчика. Я сіла на нестійку гойдалку, на стіні висіла пам’яткова таблиця, з напису випливало, що колись тут стояла синагога, але невідомі здряпали шестикутну зірку якимось гострим предметом.

Того дня, коли бої за Львів закінчилися, вулиці, на яких жили євреї, запалали. Горіла також споруджена у сімнадцятому столітті синагога Хасідім Шуль, оздоблена урочистим ренесансним аттиком у львівському стилі. Опустилася завіса, що називалася «парохет», зроблена за зразком прикрашеної завіси, яка відділяла Святая святих від решти давно зруйнованого Єрусалимського храму, співав кантор, рабин піднімався на біму, але високогідна трибуна двигтіла і тряслася на всі боки. На її місці збудували карусель, гірку і гойдалки, які залишали на моєму одязі незмивні сліди іржі.

Усі Миколині наукові дослідження стосувалися вітражів, а лебединою піснею стала широко коментована робота про вітраж зі сходової клітки Маріанниного будинку. Це був різновид терапії — так ніби кольорові скельця, які він рятував від знищення, мали силу зарубцювати його власні рани. А потім на сходову клітку вийшла дівчина з її очима і шкірою — і ненадовго затьмарила собою вітраж.

Бряжчали мідні монети на подолі беззубої кондукторки в трамваї номер сім — із торби висувався згорток квитків; жінка засміялася у відповідь на мої слова, що в мене нема грошей, бо й сама була така, як я, — її нітрохи не обходило, скільки квитків вона продасть сьогодні чи завтра, вона знала, що від цього нічого не залежить, у стоптаних домашніх тапках вона пішла на другий кінець вагона, хоча Микола хотів за мене заплатити, вилізла на кондукторське підвищення і закуняла.

Ми приїхали на Погулянку, я сіла на траву, Миколина біла сорочка була біліша за білі хрести польських захисників Львова, світліша за світлу колонаду, Миколина постать була вищою за колону святого Михаїла Архангела, що виросла недавно зліва від «орлят», а голос — тихішим за жебоніння сухої трави.

— Ми свідки того, як штучно роздмухується проблема відкриття Цвинтаря «орлят». Цим управляють політики по обидва боки кордону. Вони навмисне поглиблюють поділи та стереотипи, вдають із себе великих патріотів, а люди їм вірять, бо звикли до гасел та до легенд.

Він зробив паузу, заплющив очі, а тоді ще більше стишив голос. Я відчувала, що слова, які він зараз промовить, матимуть у собі щось невідворотне.

— Послухай мене: є докази, що кістки перемішані. На Цвинтарі «орлят» поруч лежать поляки й українці, у місці поховання Січових Стрільців на Янівському цвинтарі так само є хлопці і дівчата з обох боків фронту. «Ми боролися віч-у-віч, тепер спочиваємо пліч-о-пліч». Під час боїв за Львів військовий госпіталь було влаштовано в головному корпусі Політехніки, туди зносили поранених. Лікарі рятували всіх — незалежно від національності, незалежно від того, хто і на якому боці воював. Коли учасники боїв умирали, їх ховали поруч.

— Але ж пізніше проводили ексгумації.

— Так, після війни кістки посегрегували і поховали на різних військових цвинтарях. Але вже й тоді не могло бути ніякої впевненості. Уже тоді кістки були перемішані.

— «Ми воювали віч-у-віч…» — повторила я, думаючи про Маму. Вона так і не побачила — віч-на-віч — лиця того, хто стріляв у неї з даху будинку.

Ослаблена довіреною мені таємницею і болем голови, я прилягла на траву. Мігрені з’явилися тоді, коли я почала бути з Миколою. Безсилою виявилась навіть Аба, яка колись врятувала мене від свинки і вітрянки, вошей і глистів. «Мігрень не лікується», — переконували її знайомі лікарі, але вона не здавалася, шпигувала мене все новими і новими таблетками — всуціль білими, тільки різного розміру і форми, проте жодні з них не допомагали. Аба була здивована, а я — ні, для мене ситуація була ясна як день: біль є безпосереднім наслідком гріха, тобто роману з жонатим мужчиною.

Микола теж лікував мене білими пігулками, його були менші, схожі на зернята. Як і Аба, він не допускав думки, що вони могли б виявитися неефективними, приносив щоразу нові різновиди, жменями засипав їх мені до рота, а я, давлячись, белькотіла, що страждання є наслідком гріха, на що він підтакував, а тоді, так само в рамках терапії, масував мені рот своїм жорстким язиком. Аба насміхалася з гомеопатії, а я ковтала все, що вони приносили, мені було байдуже.

Ми обоє були втомлені подорожжю польсько-українськими бойовими шляхами, сонце розпалило в моїй голові вогнище, у ньому тлів наростаючий біль, міліметр за міліметром здобував нові позиції, розширював фронт наступу, хотів завоювати мене цілком, а я не чинила опору, відчиняла перед ним ворота, поспішала підписати акт капітуляції. Опустилась у купу бур’янів, взяла в Миколи запалену сигарету. Ми сиділи на лужку неподалік колишнього Палацу піонерів, ще однієї радянської напівруїни, пізніше перейменованої на Палац молоді, хоча «палац евтаназії» було б доречніше, сигарета закінчилася, та однаково на мою блузку сипався сірий пил — певно, тиньк зі стін. Попіл, попелища, могили на вулицях, у скверах і на подвір’ях — звичайний баланс громадянської війни, пожежа закінчилася, залишилися смуги диму, але й вони зникнуть, як тільки після останньої затяжки недопалок буде викинуто у смітник. Я обернулася, щоби попросити в Миколи наступну сигарету, і побачила, що він заснув: кожна частина його тіла була розкладена на траві окремо — так викладають знахідки археологічних розкопок, коли треба, щоби кожен предмет можна було добре роздивитися з усіх боків.

Попіл