Читати книгу - "Родовичі"

Росько хотів заперечити, але дядько Родь зупинив його владним помахом руки:

— Я ще можу трохи прожити, але тоді я вкраду життя в тебе. З нас двох може врятуватися лише один. Я, старійшина Родь, велю тобі їхати по руських землях і попереджувати про небезпеку!.. Нехай готуються до брані з кочовими людьми!

Росько впав на кінську шию, занурив обличчя в білу гриву. Старійшина підійшов до нього, легенько доторкнувся:

— Не побивайся за мною, така воля богів… Нема більше на світі огнищан, але багато родів на нашій землі, вони приймуть тебе… Бо всі ми — один великий рід, ім’я якому Русь. Їдь до них, попередь! — І він плазом шаблі вдарив коня.

Кінь злякано захропів і пустився чвалом через видолинок. Росько ще міцніше вчепився в гриву, плечі його здригалися. Білогривий. Оце й усе, що в нього залишилося від минулого…

Старійшина залишився наодинці з світом. Випростався, глянув з пагорба — і далеч відкрилася перед ним незмірна. Річка переорала степ, і він уклонився їй:

— Пропустиш мою душу в рідну весь… — Мовив до трав: — Ростіть густі й високі, щоб звір усілякий водився серед вас. А ще прошу, коли руські люди з полону втікатимуть, то щоб схоронили…

Глянув у небо і ледь не застогнав старий воїн, бо воно було високе і синє-синє. Та відігнав гіркоту, тільки подумав: «Добре буде там моїй душі». Найнижче уклонився землі:

— Щоб була ти завжди плодюча й квітуча, щоб ворогів поглинула… А ще хочу, щоб топтали тебе ноги Роськових дітей і внуків… Врятуй його, вистели рівну дорогу. А моє тіло прийми до себе.

Попрощався старійшина огнищан із річкою й травами, небом та землею, і вони почули його голос, бо налили такою силою, що тіло його аж дзвеніло. Махнув шаблею — погнав вітер, тупнув ногою — пагорб захилитався. А тут уже й печеніги насідають звідусіль. Та підходити близько остерігаються, бо страшний і лютий був у свої останні хвилини старійшина Родь. А він гукав їм:

— Налітайте, поганці, налітайте! Я стою руською заставою у Дикому полі! І вам її не обійти, не скуштувавши моєї шаблі. Підходьте, підходьте… Гу-у-ра-а-а-а!..

Довго бився з кочовими людьми старий огнищанин. Розвівався на сухому вітрі сивий чуб, очі зблискували завзяттям і відвагою, шабля блискавицею злітала над головами ворогів. І нічого не могли вдіяти проти нього вони. І в чорних печенізьких серцях оселився острах, бо гадали, що це не людина б’ється з ними, а сам дух. Накинули на нього аркан, але і його встиг розрубати огнищанин. Тоді воїн, дикого вигляду якого жахалися самі печеніги, під’їхав і замахнувся на нього ззаду. Старійшина Родь не встиг відбити цього удару. Він тільки побачив, що сонце зірвалося з неба, розкололось на безліч дрібних вогненних скалок, і вони болюче впали йому в очі…

Мов невидима стріла вдарила в груди Роськові, він скрикнув і оглянувся. Суха сосна пробила небо, і на самій її верхівці побачив він зелену гілку.

Аж до заходу сонця гналися за молодим огнищанином печеніги. Білогривий припадав до самісінької землі, і звук його копит захлинався в тупоті коней переслідувачів. Росько вже не підганяв Білогривого і не відчував руху. Тільки люті погляди пропікали спину, і йому хотілося впасти на землю й заплющити очі міцно-міцно. Та раптом тупіт позаду урвався. Це сталося так несподівано, що боявся повірити. Обережно озирнувся — печеніги справді зупинилися, збуджено перемовлялись і тицяли руками в бік річки.

Росько й собі глянув туди. Від річки, що відгородилася од степу очеретами, швидко наближався гурт людей. Ішли мовчазні й грізні, наче виросли із зелених присмерків, що вже виповзали на берег.

— Бродники… бродники… Люди з плавнів… Злі духи наслали їх!.. — загаласували печеніги й заходились шмагати коней, але вперед їх не пускали, крутилися на місці.

Молодий огнищанин нерішуче роззирався навсібіч, аж поки чийсь голос не гримнув на нього:

— Чого шию, мов гусак; витягуєш, навіщо під стрілу підставляєш? Ану ж, швидко з коня, ховайся у траву!..

Росько вмить опинився на землі, над ним засвистіли стріли. Два печеніги відразу ж були збиті, а інші, розпачливо верескнувши і підхопивши повіддя убитих коней, кинулися навтьоки.

Тільки широкий слід залишився після них.

Довго вели бродники Роська драглистими стежками. Йшли слід у слід виважуючи кожен крок, і лише високі тички вказували безпечний шлях. Та їх теж треба було вміти розрізняти, бо бродники ставили й такі, котрі могли завести непроханих гостей у трясовини, звідки ще ніхто не повертався. Там болотяні духи хапають кожного, хто з’являється в їхніх володіннях. Страшні, незвідані це були місця. То спокійна гладінь чистої води раптом збуриться пухирцями, щось клекотить там, мов духи вечерю собі готують, то купина закружляє на місці й зникне, тільки наче хтось чавкав й сопе.

Іншим разом Росько вжахнувся б, а це йшов, байдужо ступаючи за худим високим бродником, який весь час оглядався на нього, і в очах його прозирала недовіра. Душа молодого огнищанина рвалася назад, під ту суху сосну з зеленою гілкою, де лежав старійшина його роду. «Добре вітрові, в усіх усюдах він буває, безборонно віє над пагорбами. А мене ведуть кудись силою… І Білогривого забрали, може, теж ніколи більше не побачу…». Задумавшись, ступив крок убік й одразу провалився аж під пахви. Худий бродник схопив його обома руками за плечі, захрипів у самісіньке вухо:

— Куди тебе злі духи несуть, утопишся, й знаку не буде… Тримайся за мене, міцніше… ось так. — Він напружився, аж на тонкій шиї набрякли жили, і витягнув хлопця з трясовини.

Мешкали люди плавнів на острівці, зарослому м’якою травою, крізь яку проступала вода. Півколом тулилися одна біля одної кілька хиж з очерету. Посередині на широких пласких каменях палахкотіло вогнище. Біля нього навпочіпки сидів чоловік. Очі мав темні й глибокі, глянув на прибулих і мовчки кивнув. Роськові захотілося сховатися від його погляду.

Наперед виступив худий бродник, поклав на плече