Читати книгу - "Лемберг. Під знаменами сонця"

— Небезпечне, я дивлюся, у вас місто, — пробурмотів Янек, двома пальцями стягаючи за барки з нашого столу одного беззубого матолка, якого щойно на цей стіл уклав іще один червоноокий голодрига, поки що з більшою кількістю зубів, але то, мабуть, ненадовго. Перед тим вони обоє сторчака викотилися із дверей корчми, але Янек тільки очі скосив у їхній бік. Негоже панам втручатися в розмови простих смертних. — Ще тато навідріз відмовлявся брати мене з собою, коли їхав сюди…

Я швиденько взяв до рук свою бляшану гальбу, прицмудовану до столу ланцюжком, бо вже наступний вурвіш пролетів повз нас на критично малій відстані. Музики спритно вигравали польку на пів-Личакова.

Місто моє не просто небезпечне. Це столиця всього дальнього і ближнього злочинства. Сюди стікалася неймовірна кількість шахраїв, злодіїв, фокусників, шельм різних калібрів і ґатунків, які легко й спритно добували грошики з кишень довірливих міщан. З отих останніх ми весь час сміялися, надриваючи животи…

Я піймав себе на думці, що хотів би зараз бути отим довірливим міщанином, ходити в кав’ярню на Високому Замку, яку відвідували сам цісар Франц-Йосип з ерцгерцогом Людвігом на пару, грати в більярд у «скромному» закладі Графа на розі Вірменської і Гроздіцьких[107], читати неспішно часописи у кнайпі Шнайдера на розі Академічної[108] і Хорунщини[109], смалити люльку за розмовами про політичну ситуацію в державі в Хлібкевича на Театральній, поважно слухати арії з вистав у театрі Скарбка, кататися на човні з панянками на Пелчинському ставі, кидати в писок ворогові рукавичку, коли зачепили твій гонор, а потім з отим самим ворогом напиватися в ресторації Європейського готелю до півсмерті…

Я був би непоганим жителем свого міста, і, можливо навіть, на старості літ мене вибрали б у Сейм, щоб я представляв своє місто перед великими світу цього…

Хочеться інколи забути, ким ти є насправді, от і верзеться казна-що… Насправді жоден камінь у цьому місті не заплаче, коли мене не стане. І сонце зітхне з полегшенням.

— Ти ще в нас на Клепарові толком не був…

— А ви часто ходите один до одного в гості?

Я осміхнувся. Ну що з тих шляхтичів візьмеш, окрім золота і діамантів?! А з цього шляхтича тепер навіть цього не візьмеш…

— Боронь тебе Боже комусь заїкатися на Личакові, що ти водишся з батярами з Клепарова і навпаки. Навіть крикнути «ґвалт!» не встигнеш. Недаремно Боженько ці два передмістя помістив так далеко одне від одного…

— А ми чого тоді тут?

— Бо в мене є певні привілеї. Як у міста з магдебурзьким правом. Я тут народився, на Круп’ярській. Мої батьки… їх тут шанували, і я добився, щоб сам Антін признав за мною право тут з’являтися… могили навідувати…

Я це сказав. І навіть серце моє пришвидшило ритм лише на кілька ударів…

— А що з ними сталося?

— Померли. Як кажуть у казках — в один день.

— Мені шкода.

— Мені теж.

— Покажеш, де ви жили?

— При нагоді…

— А хто такий Антін?

— Тутешній некоронований король.

— А чому він король?

— Бо всіх побив.

— А якщо його хтось поб’є?

— Тоді буде інший король. У нас усе, як усюди… Я поговорю де з ким про… вакансії… А поки, гадаю, нам тут не відмовлять у ночівлі…

Цієї миті одна з шибок у корчмі із дзенькотом припинила своє існування. Немита голова з дебелою шиєю з’явилася у віконниці, голосно лаючись. І, звісно, застрягла межи гострих скляних уламків.

— Задарма? — підняв брову Янек, коротко зиркнувши на Петруся, який вибіг у двір і взявся запихати немиту голову з шиєю назад до корчми. Кров із порізаної голови цебеніла йому по пальцях. Лайка посилилася.

— Угу, цей Петрусь — мій боржник.

— Тобто?

— Ну, борг у нього переді мною є… один…

— Тобто?

Від нього не можна було так просто відкараскатися. Петрусеві тим часом узялися допомагати. Ті, що були тверезіші, розмахували руками і казали, куди краще попхати, щоб голова вилізла з того боку пробитого вікна. Ті, що тверезими не скоро стануть, хиталися і гикали, що, мабуть, означало: відійди, ми його… зараз… як попхаємо… Від таких зусиль вони скоро самі падали, без жодної допомоги.

А нещасну закривавлену голову, яка лаялася щоразу сильніше, усією громадою таки засунули назад до шинку.

Музики не вгавали.

— Витяг я цього Петруся якось… із криниці.

— Звідки? — Янек поперхнувся.

— Була в нас тут одна криниця, поки її не засипали, під Високим Замком на Театинській, біля порожньої кузні, де колись цигани жи…

— Я хотів сказати… він там що робив… у криниці?

— Не тих музик запросив… або не дав у борг… або дав, та не тим…

— Ясно. А з ким ти збираєшся про… вакансії говорити?

Ніщо від нього не могло заховатися. Я поставив кухоль назад на немиту, липку від молодого пива й жирну від смажених ковбасок