Читати книгу - "Дерево, що росте в мені"

— То й що, що я красива, скажи, ну то й що? — зачала хлипати Зіна. — Як я бита через день! Як я місяцями не цілована!

— Зіно, то знайди собі розраду в районі, не тут же! Бо тут усе як на долоні! Нічого ні від кого не сховаєш…

— Наташко, прошу, поможи мені, — не відступалася.

— А як не захоче прийти? — спитала бозна-чого.

— Хоч і не хотітиме, то прийде. З цікавості. Я в цьому впевнена…

— Ні, Зіно, я не проситиму.

— Хто ж мені поможе, як не ти? — заплакала сестра.

— Не знаю, — відказала Наталка, рушаючи у справах.

А Зіна вирішила, що й сама впорається. Дочекалася сутінків суботніх і в село пішла. Ховалася поміж тополями придорожніми, таїлася за кленами дорідними, на подвір’я Королівських нишком поглядаючи. Як набачила Ярослава — гукнула ледь чутно. А голосніше й не треба було, бо чув він найтихіші звуки та слова…

Повела тоді русоволосого сліпця до гаю ялівцевого, що в підніжжі хвойного ліска розкинувся. Колючими були ті невисокі кущі, проте надійними: мало хто посеред ночі туди дерся б, навіть якби зачув людські голоси. Зіна Ярославові про себе розповіла, про те, що красива достобіса, але нещасна понадміру.

— От подивися, яка я, — пропонувала Ярославу руками тілом своїм «пройтися». Годі було не відчути його статності та принадності, навіть не бачачи.

Ярослав і справді Зіниним високим зростом і тонкою талією чарувався. Не до порівняння були принади Мальованої супроти Ярининого каліцтва…

Але він не квапився в ту розкіш приязну та доступну поринати. Стояв, дослухався…

Утім другого вечора до поцілунків удався…

А третього — до обіймів пристрасних…

— Я Ярину не покину, Зіно, — сказав був після любощів, лежачи напівроздягненим на тужурці. — І Чеською своєю більше, ніж життям, дорожу, — додав.

Не хотіла Мальована чути такого. Але мусила. Інакше не бачити їй цих плечей міцнющих, очей глибоченних, котрі бачать, певно, більше за зрячі. А головно — доторків більше не відчувати таких несусвітніх: м’яких і ласкавих…

— Мій знову мене бив, — вражала правдою коханого поліщука й цього вечора. — Сам бракований, дітей мати не може, а мене ганить!

Зіна знала, як жалість до себе прикликати, любов чоловічу якнайдовше втримати. Бо Ярослав до неї ніяк не прив’язувався, як не старалася, до чого не вдавалася. Віяло від нього прохолодою. Але Мальована обнадіювала себе, що то лишень уроджена стриманість.

— У понеділок бив і у вівторок. Кричав, що я курва і сука, бо такими є всі красиві жінки. Але я, Ярику, вірною йому була. До зустрічі з тобою…

— Чеся відчуває, що я щось недобре роблю, Зіно, — і собі відкривався Ярослав. — А вона… ти ж знаєш, що вона для мене означає…

— Ярику, думаю, то тобі здається. Вона ж дитина, що їй відомо про тата і маму?

— Все відомо, Зіно, — відповідав Ярослав. — Вона мене відчуває краще за інших.

— Я тебе відчуваю, Ярику! І люблю більше за всіх на світі! Без тебе я помру, — тулилася до серця.

— А я без них помру, Зіно, — цілив у коханку правдою. — Без Ярки і Чесі не буде мені життя…

— Наташо, не виходить у мене нічого, — поділилася клопотом із сестрою Зіна, прийшовши з побачення цієї ночі. Спати не могла.

Її охопили сумніви та невдоволення. Серце чоловіка, якому вона прислуговувалася більше, ніж собі, належало не їй, єдиній, воно було віддано іншим. Доньці. Дружині-каліці. Зіну це не влаштовувало від початку. А сьогодні вона розчарувалася дощенту. Ярослав лише впивався її красою. Він її не любив.

— А що ти хотіла? — вкотре не відзначилася сердечністю Наталка Мальована.

Навіть із сестрою вона поводилася стримано та без надмірних сентиментів. Може, то так заміжжя на неї вплинуло, бо ж вона була не просто невісткою, а невісткою відьми! А може, то зовнішня врода так середину висушила, добро зі співчуттям, як гарна квітка водичку з вазки, випила…

— Наташо, до свекрухи твоєї мушу йти, — ошелешила намірами сестра.

— Що? — допіру вискочила з сонливого стану друга Мальована, як із купелі зимної, ба навіть льодяної.

— Проситиму, щоб на любов поробила, — відказала Зіна. — Він мене не любить.

— Геть звихнулася, сестро, так?! — пальнула, не добираючи слів, Наталка.

— Я ж не зло комусь заподіяти хочу, — взялася виправдовуватися закохана сестра.

— Не зло? — ледь не закричала Шолотишина невістка. — А те, що твій тебе заб’є до смерті й закопає де-небудь у лісі, ніхто й шукати не стане, бо прикаже! То не собі на зло ти хочеш поробити?! Тобі мало страждань?! Ще більших хочеш?!

— Більших, як маю, не буває…

— Буває! — ще гучніше рикнула полотнищенка.

— Без тебе минулого разу справилася, то й цього разу сама все зроблю, — вразила Зіна рішучістю.

— Договоришся, більше до хати не впущу! І не бачити тобі Ярослава! Бо більше в Полотнищі тобі нема до кого з нічлігами приїжджати! — вдарила Наталка несестринською жорстокістю.