Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

практика зробила висновок, що знайшов відображення в абзаці другому п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів»[130]: «Працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (ч. 4 ст. 24 КЗпП)». Але в навчальній, науково-методичній і науково-практичній літературі і судовій практиці ніколи не пояснювалось, у який же спосіб із наведеного законодавчого положення, яке з фактом продовження працівником роботи після закінчення строку попередження пов’язує позбавлення права власника або уповноваженого ним органу звільнити працівника з роботи за раніше поданою заявою, зроблено висновок про наявність у працівника, який подав заяву про звільнення, права відкликати цю свою заяву. Очевидно, цей висновок зроблено за допомогою висновку a fortiori: якщо працівник, який не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору після закінчення строку попередження про звільнення, не може бути звільнений з роботи за раніше поданою заявою, то тим більше не може бути звільнений з роботи за раніше поданою заявою працівник, який до спливу строку попередження відмовився від волевиявлення на розірвання трудового договору за власним бажанням, відкликав свою відповідну заяву.

20. У судовій практиці вважають за прийнятне ігнорувати ту обставину, що надане власникові (уповноваженому ним органу) право на розірвання трудового договору з працівниками у зв’язку з перепрофілюванням підприємства, установи, організації (п. 1 частини першої ст 40 КЗпП) не обмежується будь-якими правилами, оскільки частина третя ст. 36 КЗпП («у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40)») до випадків перепрофілювання підприємства, установи, організації не застосовується і застосування її за аналогією є неможливим, оскільки аналогія застосовується у разі неврегульованості відносин, а в даному випадку вони врегульовані пунктом 1 частини першої ст. 40 КЗпП.

Грамотно проблема застосування стосовно випадків перепрофілювання підприємства п. 1 частини першої ст. 40 і частини третьої ст. 36 КЗпП вирішується шляхом застосування висновку a fortiori. Реорганізація більш істотно, ніж перепрофілювання, впливає на трудові відносини, оскільки реорганізація юридичної особи може означати навіть її припинення. І все ж реорганізація дає власникові чи уповноваженій ним особі право на розірвання трудового договору на підставі п. 1 частини першої ст. 40 КЗпП лише у разі скорочення загальної чисельності або штату працівників. Тим більше не може бути допущене розірвання трудового договору на підставі п. 1 частини першої ст. 40 КЗпП у разі перепрофілювання підприємства, якщо при цьому не здійснюється скорочення штату або чисельності працівників. Нам скажуть, що подібні справи так і вирішувались на практиці без тлумачення відповідних правових приписів висновком a fortiori. Але ж незастосування висновку a fortiori означало б, що здійснюється задовільно не вмотивоване відступлення від букви закону. Застосування висновку a fortiori в такому випадку не пов’язане з відступленням від букви закону, а означає лише кваліфіковану інтерпретацію законодавчих положень.

21. У листі Комітету Верховної Ради України з питань правової політики до Конституційного Суду в зв’язку з розглядом справи про звільнення судді з адміністративної посади зазначалося на те, що положення частини п’ятої ст. 20 раніше чинного Закону «Про судоустрій України», яке надає Президенту України право звільняти суддів з адміністративних посад, «не узгоджується з гарантованим Конституцією України принципом незалежності суддів». У відповідь на це суддя Конституційного Суду В. Д. Бринцев в окремій думці у цій справі зауважив, що Президент України наділений повноваженням призначати суддів на посади вперше та звільняти таких суддів з посад. «Статус судді, — пише В. Д. Бринцев, — у порівнянні із статусом голови (заступника голови) суду є більш значущим і відповідальним. Тому виглядає нелогічним, — мати право наділяти головними повноваженнями (судді) і не мати право, також на п’ятирічний термін, наділити додатковою функцією (адміністративними повноваженнями) цього ж самого суддю»[131]. Ці аргументи могли б бути більш чіткими, якби при викладенні окремої думки було використано висновок a fortiori: якщо конституцієдавець вважає, що гарантований Конституцією принцип незалежності суддів не порушується повноваженням Президента призначати суддів на посади вперше, то тим більше цей принцип не може порушуватись повноваженням Президента призначати суддів на адміністративні посади, оскільки повноваження судді є соціально значно більш значущими, ніж повноваження голови чи заступника голови суду.

22. Прикладом, який тут буде викладатись, особливо наглядно підкреслюється та обставина, що без врахування правових приписів, які непрямо випливають із актів законодавства та виявляються при тлумаченні висновком на підставі неповної логічної тотожності (a fortiori), правозастосування втрачає правовий характер і набуває ознак бюрократичного, грубого і навіть вульгарного позитивізму.

Йдеться про різне тлумачення підпункту «а» п. 7.7.2 ч. 7.7 ст. 7 раніше чинного Закону «Про податок на додану вартість»: «Бюджетному відшкодуванню підлягає... частина від’ємного значення (зобов’язання з податку на додану вартість— Авт.), яка дорівнює сумі податку, фактично сплаченій отримувачем товарів (послуг) у попередньому податковому періоду постачальникам таких товарів (послуг)». В одному випадку суд дійшов висновку про те, що при визначенні суми бюджетного відшкодування не може враховуватись сума податку на додану вартість, яка сплачена у податковому періоді, що передував згаданому попередньому податковому періоду. Це суворо відповідало закону, який було прочитано судом жорстко буквально з ознаками позитивізму, на який вище зазначалось. Позивач обурювався судовим рішенням і характеризував законодавче положення, на підставі якого йому було відмовлено у задоволенні позову та яке вище було процитоване, як неживе та технократичне.

Інший суд те ж законодавче положення витлумачив у такий спосіб: «За смислом підпункту «а» п. 7.7.2 ст. 7 Закону «Про податок на додану вартість» при визначенні суми бюджетного відшкодування слід