Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Люди і тварини 📚 - Українською

Читати книгу - "Люди і тварини"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Люди і тварини" автора Софія Парфанович. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 50 51 52 ... 68
Перейти на сторінку:
закони й їх не поважає. Така безбоязка бестія!

— Слухай! Раз уже ти тут зажив — живи! Але ти не можеш мене примусити слухати завжди тієї самої мелодії. Ти музикальний. Про тебе кажуть французи, що ти співаєш. Тебе малюють інколи зі скрипкою — не в руках, але в ногах. Ти напевно дуже зарозумілий, як це трапляється з музиками. Мабуть, немає другої комахи, щоб про неї написали стільки віршів і навіть прози, як про тебе. Різними мовами. Одні прирівнюють вашого брата до срібних дзвіночків, інші кажуть: якби хто грався золотими монетами. І срібло ви ночі й гимн ви місяцеві й… хто його знає, ще що!

Отож, як музика ти напевно розумієш, що слухати однієї мелодії постійно й незмінно тієї ж, страшенно надокучає. Що ти сказав би, як би я наставила патефон і цілий вечір грала, скажім, арію тореадора з «Кармен» чи солодку мелодію «Божественна Аіда», або арію Надіра з «Ловців перлів»? Раз, другий, третій і так без кінця цілий вечір, ба мало того: цілу ніч! Що ти сказав би?

Мій підкомірник стихає. Певно думає, що він сказав би, чи що зробив би у такому випадку.

— Бачиш? Отож: якщо хочеш жити в мене, мусиш або мовчати — ну й не їсти мого костюму, та це менше важне — або навчитися грати різні мелодії. Інакше…

* * *

Він не навчився. Не знаю, чи не хотів, чи не міг. Тож прийшлося вимовити йому комірне. В модерний спосіб, хоч і він уже, мабуть, перестарілий в епоху розбивного атому, — газовою бомбою. Загазований він утратив рівновагу й упав з-поза решітки на підлогу. Коли я стала йому приглядатися він поволі прочунював і став підводитися.

— Ага! Так це рід наркози, що добродій понюхали? Нічого не сталося і я рада. Не люблю вбивати, навіть в обороні мого нового костюму. Але, якщо йде про одноманітну гру на скрипочці, то я теж не обов’язана її терпіти. Тож, гайда мені з хати!

Я взяла його обережно крізь шматинку й викинула за вікно. На дереві сиділа ворона й перекрививши голову приглядалася цікаво подіям у моєму вікні.

Самітня грушечка

На груші стали дозрівати грушки.

Були вони зеленкаво-жовтаві, середньої величини. Стара мати-груша родила їх обильно і щороку дарувала людям. Вона була одиноким деревцем у маленькому садку позаду невеличкого будиночка в місті.

Отам жила груша й з року на рік родила грушечки. З весною вона була обсипана молочно білим цвітом і люди тішились, коли вона зацвітала. Груша найліпше знала, коли настає весна і коли їй пора цвісти. Так як знала, коли з цвіту зав’язати дрібні грушечки. А вони вже самі наливалися соком, більшали і вкінці дозрівали. Але люди не дозволяли їм дозріти зовсім, бо тоді грушки м’які й швидко псуються. Як лиш грушки починали падати з дерева, господиня посилала Михася в садок. Він вилазив на розчахнутий стовбур, з нього на вищу гілляку, наче на поверх і спинювався на третій. Зривав грушки до кошичка й, коли вже був повний, подавав його мамі.

Все ж трохи залишалось на дереві. Вони були на вершку на тонких гілках і Михась не міг їх досягнути. Тож висіли на дереві й наче усміхалися до сонця та раділи, що їх не зірвали та не зварили на зимовий компот. Але їхнє життя не було довге: черв’яки жирували на них, птахи клювали смачне овочеве м’ясо — і врешті грушечки падали на землю. Тут уже докінчували їх мурашки та оси. Оси дуже люблять солодкі грушки й заїдаються ними досхочу. Тоді є осінь і це їхній час і їхнє право ласувати грушками.

Так було завжди, так є в кожному садку, де мати-груша родить солодкі грушки. Але в цьому році, геть усі грушечки були обірвані, або вони самі попадали. Залишилась тільки одна. Одна одинока. Вона була похожа на золотистий дзвіночок, з темнішим серцем. І хоч вітри, а то й бурі хитали деревом і гіллям, грушечка держалась міцно маминої гілки й не падала.

Буває теж таке з дітьми: усі покидають батьків і йдуть у світ власними стежками. Але одна дитина залишиться при батьках і веселить їх та прояснює їхню старість. Так і наша грушечка сама тулилась між листям на високій гілці й мама-груша раділа, що хоч одна грушечка залишилась з нею.

Прийшла осінь. Пожовкло й позолотіло листя, згодом стало бронзове та буре. Вночі надлетів північний вітер, зморозив його й пострушував з дерева. Осінь постелила листяний килим, вкрила ним траву й квітки.

Але грушечка, на диво, залишилась на дереві. Вона стала темніти й з золотавого дзвінка замінилась на бронзовий капець. Не раз люди кажуть: ти старий капець. А ще, коли на обличчі стільки зморщок, що на самітній грушечці. Бідний, старий «капець» висів на гілці, діждався морозів і поморщився ще більше. Але цупко держався гілки.

Крізь вікно виглядала щоранку хвора пані й на її обличчі появлялась бліда усмішка.

— Ти ще на дереві? — говорила до грушечки. — То добре. Мені так радісно бачити тебе й знати, що в тебе стільки сили, що ти держишся мами. Ти роз’яснюєш мої дні й я люблю тебе так, як мабуть твоя мама. Але тобі мусить бути сумно висіти там самітньо на горі. І холодно. Твої сестри давно-давно попадали з дерева, а ти ще держишся. Еге, ми обидві держимось життя, — говорила далі хвора пані. — І не здаємось. Ось швидко вже й Різдво.

Так, наближувалось Різдво. Михасеві батьки купили ялинку та, покищо, залишили в садку, приперли до груші. Шуміла ялинка хвоєю і її живичний запах нагадував хворій пані ліс і гори й малі хатки, там у нас, на Бойківщині, в Карпатах.

До ялинки прилетіли пташки. Ті, що не відлітають на зиму, або забули відлетіти, так, як грушечка забула впасти

1 ... 50 51 52 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люди і тварини», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Люди і тварини"