Читати книгу - "Гірчичне зерно"

— Там мама…

— Ні, там нема твоєї мами. Я знаю, хто там був. Ходи, я відведу тебе додому. Все буде добре, Олю…

Він зняв з себе куртку, вкрив нею дівчинку, взяв за руку і повів.

«…Я чомусь уявляю їх на полі снігу, не спотвореному слідами. Двох нещасливих закоханих, від чиєї пристрасті розвалились мури. Може, серед снігів вони б знайшли спокій, відпокутувавши свою провину. Очі їхні заплющені, уста мовчазні. Якоїсь ночі випаде той сніг, що не тане, і його чистота буде їхнім останнім покривалом і порятунком».

Тим часом навіть страшний гук не міг підняти нікого з постелі. Тільки Стефан Карпінський, що жив біля самої старої школи, схопився, вибіг надвір, бо йому здалося, що почався землетрус. Він ще не видів, аби такий великий дім розпався на дрібні кавалки. Ніби якась сила вирвала його з корінням і кинула на землю.

Галя Петречкова почула той гук і подумала, що дитина впала з колиски. Вона кинулася: нема колиски, нема дитини, і навіть повзунки, що сушилися на печі, теж пощезали. Жінка відчула полегкість, ніби половина її самої покинула хату, і молилася до самого ранку, коли пора було відімкнути двері і йти на роботу.

Люди прокидались і помічали, що дорогі гості покинули їх, не прощаючись, і не могли пов’язати розвалений панський будинок з їхнім відходом, і знову змовились мовчати, і палили свічки на могилах 1 листопада і на Великдень. Вони мали тепер вдосталь світла.

Андрій Іванович три тижні пролежав з запаленням легень у лікарні і кінець кінцем зовсім одужав, тільки коли дивився на Олю під час уроку, пригадував лице тієї дівчини, котру вирвав із небуття чоловік у чорному костюмі з блискучими гудзиками. Та й тепер старий дім не заступав ні річки, ні лісу.

…Але це нічого не пояснює, бо це не закінчення, а лише розв’язка. Незалежно від нас існує правдива оповідь про Пана в чорному костюмі з блискучими гудзиками, яка пояснює все і тому небезпечна.

Тоді на землю спадав як не мор, то голод або вліті Бистриця заливала хати, доки село не перебралося на горби і звідти з розпукою дивилося, як гине збіжжя. Вода забирала овес, що вже підносився, і ще до переднівка наставав голод. Бойко мнув у жмені пустий колос, стоячи на колінах в багні, і не чув себе винним перед Господом. Але й не смів винити милосердного Бога вголос. Запинався у латану верету і йшов додому до купи мізерних дітлахів.

Та якось жили, бо не мали ліпшого краю і ліпшої батьківщини.

Пані графиня бувала хіба осінню, коли наставали сухі теплі дні і треба було навести лад врожаю. Мала десь літ з п’ятдесят, вбиралася завше на чорно і була задуже смутна. Правда, приймала деколи гостей або й сама привозила з собою родичів. Зрештою, що хлопові до пана, а панові до хлопа? Від села панський маєток відділяв з одного боку сад, а з другого — занедбаний цвинтар. Були ще й інші цвинтарі. У цім вогкому краї люди мерли як мухи, і сліди їхні швидко стирались дощем і снігом. Приходила Моровиця в образі дівки чи й старшого чоловіка і розлучала жінку з чоловіком, маму з дітьми і тіло з душею.

Челядь жила в осібнім домі, а для ключниці, старої шістдесятилітньої панни, був покійчик пообіч графининої спальні. Пані читала по ночах книжки, певно, не дуже побожні, бо інакше не привезла би з собою молодого панича і не поставила його економом, прогнавши старого. Панич оселився в панському домі. Мав на лиці той же самий відразливо-сумний вираз і не жалував нікого. Сама графиня його боялась. Панич не пив, не вганявся за дівками, але від його зимного погляду замерзала кров у жилах.

Пані поїхала пізно восени, лишивши на господарці того чоловіка без жодної слабини, що падкував коло її добра, наче воно мало стати його власністю. Удень він їздив вороним конем по селі й за селом, а коли вертався, то ніхто не смів заходити до його покою.

Якось надвечір, коли сипало першим снігом, панич вернувся не сам. Поперед себе він віз якусь людську подобизну в дранті із синіми ногами, що її, певно, підібрав десь у полі. Се було дивно, бо панич не виглядав на такого, який би мав хоч трохи жалю до ближнього. Двораки несміло приглядалися, як він ніс на руках нендзну жебрачку, що, очевидно, була непритомна. Зараз покликав ключницю й старшу покоївку, а кучера погнав до Дрогобича за доктором.

Так, се було дивно, але ще дивніше стало усім, коли по кількох тижнях слаба вийшла до зали і слуги увиділи, що то не жебрачка, а молода панна, ще й дуже красна, вбрана у графинину ще дівочу сукню. Сіла у крісло коло каміна і просиділа там цілий день. Панич вернувся, сів коло неї, і вони мовчки сиділи обоє. Певно, мали час наговоритися, бо після вечері панич взяв ту дівчину за руку, як законну жінку, і повів до себе. Але вона не могла бути його законною жінкою, бо звідки прийшла? З полів і лісів. І в чому прийшла? У забацьканій спідниці й латанім кафтанику. І куди прийшла? У чужий дім, де не мусило бути нікого без згоди на те пані графині.

Хоч би панич взяв її за покоївку, а то вдягнув жебрачку в чужу одіж і змусив їй слугувати. Двораки ненавиділи їх обох. Але корилися, леліючи надію, що графиня повернеться і вижене.

Тим часом минула зима і нічого не змінилося. Паничева коханка грілася коло вогню, і ніхто не міг від неї вивідати, хто вона та звідки, хоч, може, вона була причинна і нічого не пам’ятала. Кожного вечора панич брав її за руку і вів до свого покою. Звідти не чутно було ні