Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

Про те, що пише книгу, ніколи раніше не говорив. «А я думала, у нього від мене нема секретів. Як мало я про нього знаю… Каже, що любить, і мені, виявляється, цього досить. А чим живо? А коли в тому його світі для мене і місця нема? Мабуть, так воно і є. Адже там давно і міцно оселилась інша на ім'я Інгрід. Чому він раніше ніколи не говорив мені про цей рукопис? Може, вважав — рано… Все-таки незакінчена праця, а півділа і розумним людям краще не показувати. Може, це, а може, і щось інше… Раптом серед великої кількості написаних тут слів ховається одне, здатне відповісти на всі питання і тривоги?» Бажання знайти це слово виявилось таким жагучим, що Людмила заходилася гортати рукопис. Ось вже з десяток сторінок прошелестіло н пальцях, а імені «Людмила» все не зустрічалось.

Тоді вона повернулась до початку. Читала вже спокійніше і так захопилася, що не помітила, як час відійшов на кілька десятиліть назад, як невідома сила перенесла її на Кольський півострів, в околиці Мурманська, до підніжжя Карриквайвіша.

«… Перед фронтом нашої дивізії височіли дві гори: Великий і Малий Карриквайвіш. Обидві осідлали гірські єгері, відмічені знаками героїв Кріта і Нарвіка. Їх навчали в Австрійських Альпах, їм у повне розпорядження обіцяли віддати Мурманськ, а офіцерів запрошували в ресторан «Арктика» на банкет з нагоди взяття міста. Запрошення терлись у кишенях офіцерських мундирів, а Мурманськ ми не віддали і не збирались віддавати. Навпаки, готувались до наступу, а тому ще задовго до того, як наші війська ударять по ворогу, розвідники мали перемахнути через «сідло» між горами Карриквайвіш, проскочити в тил глибокоешелонованої оборони противника.

Йшла весна сорок четвертого. Ми лежали за «китайською стіною» і грілись на сонечку. Познімали шинелі, ватники, з ними боязко було розлучатися і в літні дні — північному літу нема віри. Сашко Воскобойников (він народився і виріс у Новоросійську, і лише іронією долі його занесло на Північний флот, а потім і в сухопутну піхотну дивізію) ризикнув стягти а себе гімнастерку. Він більш ніж всі ми скучив за сонцем. У розвідники потрапив, дякуючи таланту. Мабуть, за приємну зовнішність і відчайдушний характер командир дивізії взяв його ординарцем. Проте в цій якості Сашко довго не витримав. Він увесь час просився в діло, а яке «діло» при начальстві? Не по душі все це йому було, і ось якось, виконуючи розпорядження комдива, він опинився в нашій розвідроті і прикипів серцем до нелегкого життя дивізійної розвідки. Як трапиться нагода, так він і в нас, а коли і без нагоди загляне.

Але ні, без випадку в його житті не обійшлось. Прийшов якось до нас разом з комісаром дивізії. Той з нами частенько бесідував. Розвідник повинен бути політично підкований міцніше за інших. Йому часто доводиться самому вирішувати і за себе, і за тих, з ким у пошук виходить, а бува і за всю дивізію відповідати. Треба сказати, що розвідрота ні батальйонних, а ні полкових командирів над собою не мала, а підлягала безпосередньо командирові дивізії. Це ставило нас в особливе становище. І доброго нам перепадало більше, але й горя діставалось немало. Всі ми були на очах у начальства, а точніше сказати — очима начальства.

Як воювати сліпому? Ні, очі повинні бути гострими і всевидючими. Так от поки комісар з нами бесідував, Сашко Воскобойников на свій страх і ризик притяг «язика». Діло було зимою. Німці свої траншеї схилом гори прорили, а бруствери з нашого боку водою облили, аби ніхто по цій льодовій слизоті не виліз до окопів. Ми на нашій ділянці їх не тривожили, і фріци повірили, що їх оборона для нас недосяжна. «Сидять собі в траншеї і сплять у шапку!» — розповідав потім Сашко. За ці художества комдив списав його до нас у роту. «Спочатку дуже сердився, в штрафбат, казав, направить, а потім… Тут мені начальник контррозвідки підсобив. Якраз, коли сам мене розпікав, зайшов і каже: «Єгер твій, Сашко, як з рогу даними сипле. Він тут, виявляється, з сорок другого, все, падлюка, знає, і пам'ять, як у математика». Ну, комдив і змінив гнів на милість. Іди, каже, охламоне. Наша розвідрота не легша за штрафбат. Іди!… От я й пішов…»

Маленький, щуплий Яків Тюрин, статечно покурюючи, розказував про Тюмень, рибалку і полювання в зауральській тайзі. У хвилини відпочинку, коли всі мовчали, він завжди говорив. До цього звикли, а тому слухали неуважно. Тюрин не сердився. Його розповіді для інших необов'язкові, вони потрібні йому самому. Так він спілкувався з тим довоєнним життям, котре і було його сутністю. Все, що відбувалося з ним зараз, він сприймав, як справу тимчасову і не головну.

— Ти розумієш, друже, у нас цього головля чи товстолобика і за рибу ніхто не мас. А качки, як комарі, хмарами ходять, сонця не видно, отак у нас… Думаєш, неправду кажу?! їй-право… Сам розсуди, який мені резон, коли ти і сам подивитись зможеш. От війну прикончимо і поїдемо до мене, всі поїдемо.

Розвідники блаженно посміхалися, підставляючи сонцю обличчя. Хто кивав, хто угукав на знак згоди, але до слів Тюрина серйозно ніхто не ставився. Сашко підняв з лиця шапку і ковзнув поглядом по коричневому, ніби дублёному личку Тюрина.

— От ти, Якове Севастьяновичу, всю тайгу пройшов, а того не знаєш, що в Кандалакшу новий госпіталь прибув. Сестрички — кров з молоком і всі, як одна, біляві, — він хитро підморгнув сержантові і штовхнув ліктем Сидоренка, запрошуючи до жарту.

Всі троє поглянули на Гриню. Ротищі умілець Григорій Кілару був родом з Оргеєва. Як усі молдавани, чорнявий і смуглолиций. До того ж прямодушний, рідкозубий і влюбливий. Знаючи його особливий інтерес до прекрасної половини людства, Сашко завжди заводив такі розмови.

— А ти звідки про госпіталь знаєш? — спитав Кілару, обточуючи набрану з кольорового плексигласу рукоятку