Читати книгу - "Ходіння по муках"

— З’явився, голубчику.

— Пробачте, Федоре Кузьмичу, збився з дороги, — туман страшенний.

— Ось що, голубчику, доведеться цієї ночі потрудитися…

Він поклав у рот шматочок хліба, який весь час тримав у брудному кулаку. Телєгін повільно стиснув щелепи.

— Штука в тому, що нам наказано, дорогий Іване Іллічу, батечку мій, перебратися на той бік. Добре було б це діло проробити як-небудь легше. Сідайте отут поруч. Коньячку хочете? От я придумав, значить, таку штуку… Навести місток якраз проти великої верби. Перекинемо на той бік два взводи…

— Сусов!

— Тут, ваше благородіє.

— Підкопуй… Тихше, не кидай у воду. Хлопці, подавайте, подавайте вперед… Зубцов!

— Тут, ваше благородіє.

— Зажди-но… Наставляй сюди… Підкопай ще… Опускай… Легше…

— Легше, хлопці, плече відірвеш… Насувай…

— Ану, посунь…

— Не кричи, тихше, ти, сволоч!

— Став другий кінець… Ваше благородіє, піднімати?

— Кінці прив’язали?

— Готово.

— Піднімай…

У хмарах туману, насиченого місячним світлом, заскрипівши, піднялися дві високі жердини, з’єднані перекладинами, — перекидний міст. На березі, ледве помітні, рухались постаті охотників. Говорили й лаялись поквапливим шепотом.

— Ну, що — сів?

— Сидить добре.

— Опускай… обережніше…

— Легенько, легенько, хлопці…

Жердини, уперті кінцями в берег річки, в найвужчому місці її, повільно почали хилитись і зависли в тумані над водою.

— Дістане до берега?

— Тихше опускай…

— Важкий дуже…

— Зажди, зажди, легше!..

Але все-таки другий кінець мосту ліг на воду, гучно хлюпнувши. Телєгін махнув рукою:

— Лягай!

Нечутно в траві на березі прилягли, причаїлись постаті охотників. Туман рідшав, але стало темніше, і повітря холодніше перед світанком. По той бік було тихо. Телєгін покликав:

— Зубцов!

— Тут!

— Лізь, настеляй!

Росла постать охотника Василя Зубцова, що пахла їдким потом, сковзнула повз Телєгіна з берега у воду. Іван Ілліч побачив, як велика рука, тремтячи, вхопилась за траву, відпустила її і зникла.

— Глибоко, — мерзлякуватим шепотом промовив Зубцов звідкілясь знизу. — Хлопці, подавай дошки…

— Дошки, дошки давай!

Нечутно і швидко, з рук на руки, стали подавати дошки. Прибивати їх не можна було — боялись грюкоту. Наклавши перші ряди, Зубцов виліз з води на місток і стиха примовляв, цокочучи зубами:

— Швидше, швидше подавай… Не спи…

Під мостом дзюрчала холодна вода, жердини хиталися. Телєгін розрізняв темні обриси кущів на тім боці і, хоч це були такі самі кущі, як і на нашому березі, але здавались вони моторошними.

Іван Ілліч повернувся на берег, де лежали охотники, і крикнув різко:

— Вставай!

Зараз же в білуватих хмарах підвелись перебільшено великі, розпливчасті постаті.

— По одному бігом!..

Телєгін повернув до мосту. В ту ж мить, наче сонячний промінь уперся в туманну хмару, освітились жовті дошки, задерта з переляку чорноборода голова Зубцова. Промінь прожектора метнувся вбік, в кущі, вихопив звідти коряву деревину з голим гіллям і знову ліг на дошки. Телєгін, зціпивши зуби, побіг через міст. І зараз же наче обрушилась уся ця чорна тиша, громом відбилась у голові. По мосту з австрійського боку стали бити з гвинтівок і кулеметів. Телєгін стрибнув на берег і, присівши, обернувся. Через міст біг високий солдат, — він не розібрав хто, — гвинтівку притиснув до грудей, впустив її, підняв руки і перекинувся вбік, у воду. Кулемет шмагав по мосту, по воді, по березі… Пробіг другий, Сусов, і ліг коло Телєгіна…

— Зубами загризу, туди їх в душу!

Побіг третій, і четвертий, і ще один зірвався і закричав, борсаючись у воді…

Перебігли всі і залягли, понагортавши лопатами потроху землі перед собою. Постріли несамовито тепер гримотіли по всій річці. Не можна було підвести голови — по тому місцю, де залягли охотники, так і поливало, так і поливало з кулемета. Раптом шваркнуло невисоко — раз, два, — шість разів, і глухо попереду гримнуло шість розривів. Це з нашого боку вдарили по кулеметному гнізду.

Телєгін і поперед нього Василь Зубцов схопились, пробігли кроків сорок і лягли. Кулемет знову застукотів, зліва, з темряви. Але було ясно, що з нашого боку вогонь сильніший, — австрійця заганяли під землю. Користуючись перервами стрільби, охотники підбігали до того місця, де ще вчора перед австрійськими траншеями наша артилерія розкидала дротяне загородження.

Його знов почали були заплітати за ніч. На дротах висів труп. Зубцов перерізав дріт, і труп упав мішком перед Телєгіним. Тоді рачки, без гвинтівки, випереджаючи інших, заскочив уперед охотник Лаптєв і ліг під самий бруствер. Зубцов гукнув до нього:

— Вставай, кидай бомбу!

Але Лаптєв мовчав, не ворушився, не обертався, — мабуть, завмерло серце від страху. Вогонь посилився, і охотники не могли рушити далі, — припали до землі, закопалися.

— Вставай, кидай, сучий сину, бомбу! — кричав Зубцов. — Кидай бомбу! — і, витягнувшись, тримаючи гвинтівку за приклад, штиком тикав Лаптєву в шинелю, що стирчала коробом. Лаптєв обернув вишкірене лице, відстебнув від пояса гранату, і раптом, упавши грудьми на бруствер, кинув бомбу, і, слідом за розривом, стрибнув в окоп.

— Бий, бий! — закричав Зубцов не своїм голосом…

Підвелося чоловік