Читати книгу - "Остання орбіта"

— Візьми! — Гермес відірвався від дверей і зробив крок до столу, тримаючи на розкритій долоні ще один листок.

Сашко схопив його, рвонувся до телеприймача, але затримався і сказав:

— Ти хороший хлопець, Гермесе!

Робот нічого не відказав, його не програмували, щоб реагувати на похвалу. Але все одно він був молодчина.

Знов світився екран. Знову на ньому виднівся чоловік, вдягнутий у простий і гарний костюм, схожий на сучасний спортивний, і щось говорив.

Певніш за все інформаційний вміст нашого листка був обмежений. Бо незабаром і ця передача скінчилася майже на тому ж кадрі, де чоловік починав говорити.

— Але я тебе перехитрю, — Сашко пожбурив листок від себе і нетерпляче крикнув роботові: — Дай іще один! — думав, певно, що в того їх невичерпний запас.

— Не треба, — несподівано заперечив Гермес. — Джерело випромінювання на південному сході, відхилення три градуси від меридіана, відстань п’ятдесят кілометрів.

— Що ти там плетеш, — розізлився Сашко.

І я ладен був приєднатися до нього, подумавши, що недарма робота списали з космічного флоту.

Лише Мишко, здається, все ще вірив Гермесові.

— Де, де? — перепитав він і раптом випалив: — Археологічна станція!

Гермес уточнив:

— Треба перевірити.

Без натхнення вирушили ми в нову подорож. Вона не обіцяла нічого цікавого. Мишко відразу розбив Сашкову гіпотезу про космічних пришельців і сказав, що археологи, напевно, допомагають кіношникам знімати фільм про стародавню Землю. Либонь, він мав рацію. І я спробував заспокоїти друзів — ми ж бо здамо іспит, адже завдання вчителя виконали.

Я не помилився щодо іспиту. Тільки даремно так песимістично дивилися вперед мої хлопці. Те, про що ми довідалися в археологів, виявилося не менш цікавим, аніж космічні гості.

Озеро справді утворилося п’ять років тому після сильного землетрусу. Вчені зацікавилися рештками стародавньої цивілізації, які після тривалого перебування в землі відкрилися на дні. Проте вони зараз зовсім не допомагали кіношникам робити історичний фільм. Вони працювали для себе. Нещодавно був винайдений спосіб знімати зображення того, що колись давно «бачили» предмети неживої природи. Ось, використовуючи цей спосіб, археологи й примусили заговорити камені давнього поселення. Хвилі з зображенням і приймав наш телеприймач. Археологи обіцяли показати нам після канікул фільм.

А листки?.. Вони не мали до цього ніякого стосунку. Хоча у свій час і прикрашали портали місцевих будинків. І вони зовсім не випромінювали, як ми гадали. Гермес про це швидко здогадався. Але на те він і мав електронний мозок, щоб враховувати всі можливі варіанти…

Учитель поклав нам на іспиті найвищу відзнаку. Але не це втішило нас. Вітаючи з переходом до восьмого класу, він раптом сказав:

— Мені дозволили з вами екскурсію на Місяць.

Це було чудово і несподівано. Але навіть Сашко того разу не закричав «ура». Лише сказав:

— А Гермеса візьмемо?

— А що, хіба він засумував за простором? — посміхнувся вчитель.

А мені відчувся якийсь прихований біль у цій його посмішці. Вочевидь, за космосом сумують не лише роботи.

Від провожатого Балачан відмовився. У присутності незнайомих людей він завжди відчував себе ніяково. Прогнозисти гарантували на найближчий час погоду без пилових бур і метеоритних дощів. І був саме час, щоб поїхати самому. Сам він буде відчувати себе вільніше і зможе відразу й більш повно увійти в цей допоки невідомий і тому ваблячий світ чужої планети. Йому вельми хотілося цього, бо він вперше покинув Землю, не побувавши за свої двадцять два роки навіть на сусідньому Місяці. Все ніяк не випадало, не було потреби.

Зрештою і тут, на Марсі, він опинився зовсім несподівано. Цього року закінчує університет, спеціалізувався на рінній космічній історії. Коли ж надійшла пора братися за дипломну роботу, Касай, його керівник, несподівано запропонував йому змінити тему, взяти більш пізній час — перші польоти до зір. Тема в історії була зовсім не розроблена. І не дивно. Епоха польотів до зірок почалася якихось півтора столітя тому.

Власне кажучи, це була не та історія, яка вабила Балачана. Вона майже не мала здобутків. Бо навіть перші зорельоти не повернулися ще зі своїх подорожей, час і відстані яких вимірювалися світловими роками. Тільки окремі і часто непевні звістки про ті зорельоти дійшли наразі до Землі. Але Балачан поважав свого викладача, який навчав його з першого курсу. І щоб не засмучувати доброго вчителя, згодився змінити тему.

Очевидно, керівник зрозумів, що у цій згоді не вистачає душі, зацікавленості, яка єдина примушує людину жити улюбленою справою. Бо, переглянувши план роботи, він задумливо сказав:

— Я гадав, що в дитинстві всі мріють про зорі.

Балачан здивувався. Цей висновок навряд чи витікав з аналізу плану дипломної роботи, складеного згідно наукових вимог. Але разом з тим керівник не помилився. Балачан, коли навчався в школі, справді ніколи не мріяв стати астрольотчиком. Щоправда, він був винятком у своєму класі. Космос тоді для школярів був як поезія. Бо хто в тому віці не пише віршів! Балачан не писав, і Касай це зрозумів. Що, однак, привело його до цієї думки?

Балачан знав, що викладач сам мріяв про далекий космос не тільки в дитинстві. Навіть був близький колись до того, щоб мрія стала явою. Перешкодив недоречний випадок — Касай на тренуванні зламав ногу. Зореліт «Червона блискавка», екіпаж якого складався в основному з однокашників Касая по космічній школі, стартував без нього. З того часу минуло більш як півстолітя. Касай усі ці роки виховував молодь, вів в університеті спецкурс з ранньої космічної історії, і ніхто не чув від нього бодай слова про польоти до зірок. Тоді чому він раптом порушив мовчанку? Наболіле ж треба віддавати тому, хто здужає його прийняти.

Балачан не переоцінював себе, не знаходив у собі якостей, які б обіцяли успіх у дослідженнях з нової теми. Більше того, він відчував, що