Читати книгу - "Остання орбіта"

І ось відрядження на Марс. Тут знаходиться найпотужніша в Сонячній системі станція далекого зв’язку і при ній — Центральний космічний архів. У ньому збергігаються всі матеріали про освоєння і завоювання космосу. Починаючи з першого штучного супутника Землі і аж до нерозшифрованих сигналів, які прийшли в Сонячну систему — чи від земних зорельотів, спотворені відстанню і перешкодами, чи, найімовірніше, від безконечно далеких галактик або пульсарів.

Балачан не вірив у сигнали, які ніби-то прийшли від інших цивілізацій. Ще ніхто не зустрів їх досі навіть у далекому Всесвіті. Усе, що не піддається розшифровці, — породила мертва природа.

Попрощавшись з диспетчером в космопорту, Балачан сів у електромобіль. Він не міг заблукати. До Центрального архіву вело добре шосе. Здалеку воно було схоже на ріку, що текла між червоних пісчаних барханів.

Електромобіль міг розвивати фантастичну швидкість, але Балачан не поспішав. Він увімкнув автоматичне керування, а сам, не відриваючись, дивився, як насувається на нього з близького обрію сутінкова від фіолетового неба, безкрая пустеля. Одноманітність пейзажу не розчарувала його. Він бачив багато телепередач про Марс і був готовий до будь-якого видовища. Однак чи можна неживе зображення порівнювати з самою природою! Навіть крізь сферичне скло кабіни пустеля не була подібна на свою кінокопію. Вона жила, вона була поряд, її можна було торкнутися, на ній можна було залишити свої сліди.

Балачан зупинив електромобіль, вийшов на шосе.

Сонце стояло в зеніті. Незвично маленьке, яскраво-золоте, воно не пекло, як на Землі в пустелях, а якось сумно й лагідно гріло обличчя, ледь пробиваючись крізь скло гермошолома. І світла давало мало. Навіть у ясний марсіанський полудень на небі було видно зірки й сузір’я.

Балачан переступив білий захисний бордюр і закрокував у глиб барханів. Спинився тільки тоді, коли зникло і шосе, і електромобіль, а пустеля лежала перед ним такою, якою вона була: інопланетною, чужою.

Він не був досвідчений у аерології[1], ніколи не вникав у її деталі. В історії завоювання космосу його цікавив філософський, моральний бік. Балачан розглядав це явище як черговий етап у еволюції людства. У цьому його погляді не було місця умовам існування на інших планетах. Бо, врешті, вони — в одному випадку менше, у другому більше — не мали істотного значення. Важливим був сам факт виходу людини за межі Землі і ті наслідки, які це дало для розвитку науки, економіки, всієї цивілізації.

Тепер же усвідомлення того, що він знаходиться віч-на-віч з чужою природою, відрізаний від усього, що було на Землі, подарувало раптом йому впевненість. Запізніле почуття романтики, якою віяло від розповідей космонавтів про свої пригоди, торкнулося серця. Балачан подумав, що все-таки це добре — ступити ногою на пісок іншої планети, постояти під променями її сонця.

— Балачан, де ти? Чому спинився?

Він здригнувся, почувши цей голос, і відразу ж засміявся. Йому стало трохи сумно. Марс, виявляється, став уже досить цивілізованим. Балачан зітхнув, шкодуючи, що романтика так швидко скінчилася, і пішов до дороги.

Будівля архіву знаходилася на краю великого кратера. Перш ніж увійти всередину, Балачан довго стояв над крутосхилом. Видовище було ні з чим не зрівнянне. Вибух великого метеорита, утворивши кратер, оголив глибинні породи. Навідь в далині вони не ховалися за обрієм, за напівтінями. Різнобарвні, вони мерехтіли під сонячними променями, як далекі зорі. Чітка, до болю в очах контрастна картина. Балачану подумалося, що він починає розуміти тих, хто, побувавши в просторі, прагне повернутися туди знову. Таїлася в чужих планетах могутня приваблива сила.

Відверто кажучи, Балачан не чекав надто багато від своєї роботи в архіві. І на Землі, і тут опрацюванням повідомлень зоряних експедицій займалася велика група вчених, фахівців. Час від часу вони знаходили дещо цікаве, важливе. На такий успіх Балачан не розраховував. У нього було більш вузьке завдання, обмежене польотом «Червоної блискавки».

Деякі матеріали про цю експедицію Балачан вивчав ще на Землі. Чимало, особливо про її екіпаж, розповів Касай. Маршрут зорельота лежав до Поллукса. Тридцять п’ять світлових років туди, тридцять п’ять назад. Балачан знав команду «Червоної блискавки» так добре, що іноді йому здавалося, наче він особисто був знайомий з кожним. Худорлявий Шарепа, який ніколи не втрачає рівноваги, — недарма його обрали капітаном. Веселун і жартівник Гай, який ще студентом зробив значне відкриття в астрономії, і, напевно, за це йому віддали посаду штурмана експедиції. Найращий друг Касая — Жвінакас, флегматичний, мовчазний і чудовий знавець корабельних технічних систем. Чара Чарава — біолог, лікар, дівчина, в яку, як здогадувався Балачан, був закоханий його наставник.

Їх було двадцять п’ять, вірних космосу, відважних і самовідданих. Касай пишається ними. А Балачан сприймав їх подвиг якось двояко. Він складав їм шану, як людям, які, можливо, віддали все, що мали, для користі людства. І він часом ловив себе на думці, що не впевнений, чи була потрібна їх жертва людству.

Балачан не випадково вибрав ранню космічну історію. У той час люди вперше здужали вирватись із земного тяжіння, досягнули сусідних планет. Простори Сонячної системи, як колись земні океани, перетинали кораблі нових космічних Колумбів. Напевно, чимало з сучасних знань людини про природу було здобуто саме тоді. Але вже і в той час людину повинна була насторожити одна особливість. Люди дісталися навіть до Плутона. І всюди бачили одне й те ж: мертву пустелю. Планети відрізнялися лише за будовою чи зовнішнім виглядом. Розжарений пісок, холодний газ або чорні непривітні скелі. Варіантів багато — суть одна.

Ентузіазм двадцять першого століття, коли техніка дозволила людині тривалий час перебувати в космосі, Балачан пояснював одвічною мрією людей про зустріч з подібними до себе. Відсутність життя на планетах своєї системи не зменшила цього піднесення — попереду були польоти до інших сонць і інших планет. Тоді вірили, що там буде інакше. Але минали десятиліття, а Земля залишалася єдиним світлим кутком серед чорного безгоміння простору, який з кожною