Читати книгу - "Остання орбіта"

новою експедицією відсував свої межі все далі й далі. Тож чи не варто спинити ці пошуки! Вони надто дорого коштують людству, забираючи і видатних учених, і великі матеріальні ресурси. Балачан десь читав, що перетворення Марса в придатну для життя планету на кшталт Землі еквівалентне за витратами спорудженню й оснащенню двадцяти зорельотів. Можливо, це й перебільшення, проте доля істини в цьому є. Балачан знав, що цю його думку не поділяє більшість землян. Тому і продовжують відправлятися з місячних космодромів зорельоти. Однак був упевнений, що колись люди схаменуться. Він буде одним з тих, хто врешті доведе їм необхідність цього. І частину таких доказів він збере тут, працюючи над дипломною.

Сховища Центрального архіву вразили Балачана величезним об’ємом найрізноманітнішої інформації. І він не втримався — перш ніж почати роботу над своєю темою, витратив цілий день на перегляд записів, які стосувалися передуючих «Червоній блискавці» експедицій. Це був величний і драматичний гімн людині та її розуму. Перед Балачаном на екрані проходили сцени буденного життя на зорельотах, записані й переслані сюди з далекого космосу. Як на те, йому трапилися щоденники саме тих екіпажів, які перестали повідомляти про себе. Тоді вони жили й вірили, що повернуться, принесуть на Землю великі таємниці Галактики. Балачан бачив їх саме такими — спокійними, впевненими. Але він уже знав, що вони не повернуться. І було до болю в серці тужно від лаконічних коментарів до світлин: «Планета, подібна на Марс», «А ця як наш Сатурн, тільки без кільця»… Життя для них там ішло, наче зореліт і не відривався від рідної планети.

Згодом, коли Балачан зайнявся «Червоною блисковкою», він не міг забути проглянуті повідомлення. Вони наче пригнічували його, наперед забарвлюючи нові матеріали похмурим відтінком.

Останній рапорт «Червоної блискавки» станція далекого зв’язку прийняла ще три роки тому. Експедиція наблизилася до Поллукса. Балачан дуже хотів зрозуміти, чому ця передача була останньою. І він почав з неї, сподіваючись, що, можливо, вже тоді астрольотчики передбачили щось небезпечне.

Ожив екран, і хтось промовив: «Яскраве жовте світило має одинадцять планет. Три з них обертаються майже по круговій орбіті. П ’ ять мають атмосферу». Балачан механічно відзначив, що там можуть бути умови для життя, а сам думав: чий це голос? Трохи стомлений, спокійний, розважливий. Як у Шарепи, коли він виступав перед землянами напередодні старту свого корабля. Балачану він запам’ятався стриманістю, яка так не відповідала урочистому й хвилюючому моменту. Буцім не людина говорила, а кібернетичний робот. Невже він не змінився за цей час? Невже навіть близька мета не викликала в ньому емоцій? Балачан слухав і дивувався, поки раптом не зрозумів, що це не Шарепа, а Гай. Астроном і штурман. І тоді здивувався ще більше. В голосі Гая зникли жартівливі нотки. Або він подорослішав і посерйознішав, або вони там розучилися сміятися?

Балачан перервав передачу і поставив попередню, яка прийшла за півроку до останньої, пробуючи в ній знайти причину переміни в харатері штурмана. Однак ніщо не давало навіть натяку на це. Передача була звичайною. У звіті про життя і діяльність екіпажу не згадувалися ніякі конфліктні події.

Відчуваючи, як у ньому наростає неспокій — ніби, розгадавши причину, він міг би чимось допомогти команді «Червоної блискавки» — Балачан повернувся до останнього повідомлення.

Знову на екрані заблищали планети-зірочки, розкидані навколо свого сонця.

«Ми почнемо з восьмої. Три останні нагадують Плутон».

«Як завжди», — з розчаруванням відзначив Балачан, бо ще тільки вчора чув це з інших джерел декілька разів. Він знав, що після цієї обіцянки з корабля вирушать ракети. Спочатку з роботами, потім, якщо дозволять умови, — з людьми. А що вони там побачили, так і зостанеться невідомим.

Балачан довго вглядався в екран, спинивши показ на кадрі з щоденника. На ньому була хімічна лабораторія. Чара сиділа за столом. Щойно вона задумливо, ніби говорила сама з собою, розповідала про новий метод впливу на спадковий механізм клітини, який їй вдалося відкрити. Балачан не міг вислухати її до кінця. На Землі це відкрили раніше від Чари років на двадцять. Можливо, Чара сама не виключала, що її новина вже не новина, тому і не було в її голосі задоволення від зробленого.

Вночі Балача не міг заснути. Він уперше подумав, що роки, які астрольотчики провели у просторі, засуджені, по суті, на вічну відірваність від Землі, примусили їх зрозуміти правду. Їх подвиг врешті буде тільки їх подвигом, а не всього людства. Адже що б там вони не побачили і не знайшли, все одно звістка про це прийде на рідну планету з запізненням.

Напевно, ніколи раніше Балачан не працював так напружено. Він написав дипломну. Але не так, як думав, складаючи план, як очікував від нього вчитель. «Червоній блискавці» був присвячений лише один розділ. Решта три, насичені численними прикладами, слугували доказом його думки про марність польотів до зірок. Балачан знав, що розчарує свого наставника. Більше того, подавши у світлі своїх висновків останній звіт з «Червоної блискавки», зробить наставнику боляче. І не міг поступитися своїми переконаннями. Його висновки стосувалися не тільки їх обох.

Можна було повертатися на Землю. Але Балачан був сумлінним студентом, навіть занадто педантичним. Там, де інші обмежувалися рекомендованим списком книг та довідників, йому обов’язково треба було знайти ледь не все, що стосувалося теми. Ця риса заважала навчанню, бо, відволікаючись на дріб’язок, він відставав від однокурсників. Однак переламати себе не міг. Такий вже був у нього характер.

Цей самий характер примусив Балачана затриматися. Хтось з працівників архіву в останню мить сказав йому, що є ще один сигнал, нерозшифрований, який, можливо, належить «Червоній блискавці», бо прийнятий на її хвилі. А чи міг він поїхати, не впевнившись, що сигнал не має ніякого відношення до його зорельота? Звичайно, ні. І хоча до відправлення рейсового планетольота «Марс-Земля» залишалося небагато часу, він пішов у сховища.

Навряд чи можна було назвати це сигналом, посланим рукою людини. Якби не хвиля, на нього ніхто не звернув би навіть уваги. На екрані металися хаотично розкидані рисочки, в динаміку чулося потріскування, як від звичайних випромінювань з космосу. Оператор співчутливо поглядав на Балачана, але допомогти не міг. З жалем утішив:

— Хіба