Читати книгу - "Остання орбіта"

Це була слушна порада. Тільки не для Балачана. Оператор, певно, не чув легенди, яку ось уже чотири роки, як дотепний жарт, передавали старші покоління студентів першокурсникам. Буцімто Балачан відмовився складати залік з механіки. А на здивоване запитання викладача зауважив: «Мені дісталися двигуни внутрішнього згорання». Викладач не зрозумів. Тоді Балачан пояснив: «У нашому музеї їх немає. Не можу ж я говорити про те, чого ніколи не бачив». Викладач стримав усмішку і спитав: «А як нам бути?» Балачан відказав: «Днів через два я закінчу діючу модель двигуна, тоді й складу залік». Залік він справді склав. Блискуче. Але з запізненням, коли його однокурсники були вже на екскурсії в підводній Антарктиці.

Забравши запис цього нерозшифрованого сигналу, Балачан рушив у лабораторію.

Він працював добу, другу, третю… Спочатку співробітники архіву поблажливо і трохи іронічно посміхалися, потім здивовано хитали головами, мовляв, упертість не до речі. А на четвертий день в Балачана з’явився помічник — той самий оператор, який радив йому поспішити з від’їздом. А незабаром з Балачаном працювали всі, хто був вільний від вахти і основної роботи. Вони повірили йому.

Однак минали дні, а результатів не було. На екранах щораз виникали вже добряче набридлі всім хаотично розкидані рисочки. Двічі просив Балачан дозволу в Касая затриматися. Наставник знав свого учня і, не задаючи питань, дозволяв.

І раптом рисочки заговорили. Сталося це, коли Балачан якось уночі вирішив розбити сигнал на частини, чергуючи кількість рисочок по групах від нуля до дев’яти.

Це був випадок. Але, кажуть, випадок любить наполегливих. Балачан був наполегливий. І на екрані він побачив ту саму планетну систему Поллукса. Тільки поряд з п’ятою планетою світилася ще одна цяточка, наче супутник. Балачан спробував збільшити зображення. Цятка заблищала яскравіше, стала світлішою від планети і ледь помітно зрушила з місця. Дуга, яку вона описала, була частиною правильного кола… А потім екран згас. Сигнал був прийнятий не повністю. Очевидно, не збагнувши, оператор не записав його до кінця.

Балачан розбудив своїх добровільних помічників і ще раз з ними переглянув фрагмент цієї передачі, що прибула з чужого світу. У цьому він не сумнівався. Шарепі чи Гаю не було потреби загадувати співвітчизникам загадки. Але що означала ця передача? Здогадки змінювали одна одну. Найбільше йому сподобався висновок, що це гуманоїди з системи Поллукса, використавши хвилю «Червоної блискавки», передали на Землю звістку про себе і зореліт, який дістався до них і став супутником п’ятої планети, населеної розумними істотами…

Одначе Балачан не був би самим собою, якби прийняв цю привабливу думку за аксіому. Він не міг собі відповісти на багато запитань, і серед них на найголовніше: чому мовчав Шарепа? А без цього не відчував за собою права робити бодай приблизний висновок.

Не відповідаючи на привітання товаришів, він прийшов на вузол зв’язку і викликав Землю. Касай слухав його.

— Учителю, — сказав Балачан, — я не написав дипломну. — Він почекав, чи не скаже щось Касай, і тоді додав: — Я не буду істориком. — Касай мовчав, і Балачан дозволив собі ще одну фразу: — Колись людина повинна перехворіти космосом.

З вузла зв’язку Балачан пройшов до своєї кімнати, дістав з портфеля кристалики з записами дипломної роботи і вкинув їх у трубопровід, що вів до анігілятора.

Все навколо було одноманітне, понуре: голі, зруйновані часом гори, кратери з оплавленими схилами, пісчані плато, звивисті, мов річища колишніх рік, сухі долини. Щось середнє між Місяцем і Марсом. Вдивляючись у цей сумний пейзаж, Балачан іноді сам дивувався, чого це він потрапив сюди, хоча саме через його наполегливість і відкрили тут спостережну станцію. Однак на Землі йому все уявлялося інакшим.

Експедиція Туровця, яка повернулася з простору півстоліття тому, помітила на цій планеті системи Лаланда щось незвичайне. Начебто, як тільки далекий і яскравий Лаланд ховався за небосхилом і на небі блакитним розсипом спалахували зорі, у вузьких тіснинах, що були поблизу стоянки зорельота Туровця, виникали таємничі шурхоти.

Тоді Туровцю не надто повірили. Від планети, яку попередні експедиції назвали Кам’яним М’ячиком, ніхто нічого незвичайного не чекав. Повідомлення поклали в архів, і там воно пролежало аж до того часу, поки на нього не наткнувся він, Балачан.

Хтось інший навряд чи звернув би увагу на ці рядки серед величезної за об’ємом і різноманітністю інформації, яку доставила експедиція. Балачан же любив космічні загадки, вважав, що кожне явище повинно мати пояснення. Це не мало.

Балачан відшукав Туровця, який уже не ходив у простір, і попросив розповісти про ті шурхоти більш докладно, аніж було у звіті. Начальник експедиції нічого особливого не додав. Сказав, що їх вразило відчуття якоїсь переміни в нічному житті планети, і хоча вони її не зрозуміли, в щоденнику, однак, зробили запис. Чому не проникли у суть? Пошкодували часу, бо нічого певного не бачили. Балачан, коли вже йому щось вбивалося в голову, робився напористим. Він цілий день доймав питаннями Туровця, і врешті в густому тумані, який окутував таємницю шурхотів, ніби зблиснув непевний промінчик. У одну з ночей, як згадав Туровець, в них двічі зникав радіозв’язок між зорельотом і пошуковими групами, які працювали в тіснинах. Ненадовго, хвилини на три щоразу. Причину з’ясувати, однак, не вдалося.

Фахівці зорельота тоді висловили міркування, що в усьому було, вочевидь, винне перемінне силове поле планети, яке на той час могло різко посилитися. І хоча ніхто раніше цього поля не помічав, слово «перемінне» відіграло свою роль і з висновком фахівців погодилися. Тому й потрапило повідомлення Туровця на полицю у сховищі. А Балачана збіг насторожив.

Після розмови з Туровцем Балачан розгорнув бурхливу діяльність. Ходив по комітетах Академії наук, доводив, переконував, вимагав. І домігся свого. Разом з двома добровольцями, такими ж шукачами космічних таємниць — Камаєм і Тарасевичем, — він опинився на Кам’яному М’ячику. З того дня минуло вже сорок земних діб, а він усе ще не міг по щирості сказати, даремно чи ні летіли вони сюди. Коли