Читати книгу - "Остання орбіта"

Щовечора один з їх трійки вирушав до тіснин, де люди Туровця відзначили нічні шурхоти. Там була створена спостережна станція. В затишнім будиночку, обладнаному досконалою технікою, можна було, не боячись нічого непередбаченого, спостерігати за тим, що відбувається на схилах гір і в долинах. А спостерігати, власне, не було за чим. Щоправда, шурхоти виникали. Чутливі прилади вловлювали щось схоже на рух, немов хтось спритний і обережний крався повз стіни спостережної станції. Принаймні, так лунали в навушниках ці шурхоти. Але коли їх залишали істоти, то були вони, певно, невидимками, бо на екранах жодного разу не майнула навіть тінь. І Камай з Тарасевичем все частіше зауважували Балачану, що шурхоти певніше за все виникають внаслідок значної різниці денних і нічних температур, які породжують певні електричні явища.

Це було вельми схоже на правду, і в Балачана після таких розмов починало тривожно нити серце. Він напружено думав тоді, чи не припустився помилки, піддавшись уявній загадковості випадку. Затим переконаність брала гору. Шурхоти ж бо існували, а силове поле — ні. І навіть коли він з хлопцями з’ясує, чому переривався зв’язок, звісно, якщо це явище має стосунок до планетних умов, то й тоді вони не даремно прибули сюди. Але, як на те, зв’язок працював бездоганно, і Балачан губився, що йому розгадувати — шурхоти чи провали в з’язку.

— Послухай, Балачане, — сказав якось Тарасевич, повернувшись з нічного чергування, — давай відкладемо наше полювання за шурхотами. Все одно, коли їх видають привиди, ми їх не зауважимо.

Настав ранок їх сорок першого дня на Кам’яному М’ячику. В далекій високості засвітилися непевні золотисті відблиски.

— Обман, бутафорія, — протягнув Тарасевич, киваючи на посвітліле небо. — Ця символічна атмосфера не містить ні тепла, ні холоду. Тому й тріщить все довкола.

— Вночі? — несподівано почулося з сусідньої кімнати, де спав Камай.

Балачан прислухався. У цьому питанні-репліці майнув якийсь прихований сенс.

— Тобі мало нічних? — Тарасевич зазирнув до кімнати товариша.

— Мало! — Камай вийшов, не вдягнувшись, в трусах, наче були вони на рідній Землі, а не за трильйони кілометрів від неї. — Ти мені скажи, чому вдень ми нічого подібного не чуємо?

— Бо не слухаємо, — стенув плечима Тарасевич і підійшов до столика, на якому черговий Балачан готував йому сніданок. — Бика з’їв би.

— Учора слухав, — не відставав Камай.

Тарасевич насмішкувато глянув на нього і відправив до рота добрий шматок смаженого м’яса. Не прожувавши до ладу, в’їдливо спитав:

— Тріщить?

— Мов тонкий лід під ногами…

Камай був серйозним, і Балачан раптом відчув неспокій.

— Поки ти вартував примар, я порівнював записи шумів…

— І що? — не витримав Балачан.

— Є різниця. Точніше, вночі виділяються інші шуми, вочевидь, ті, які ми умовно називаємо шурхотами. — Він заскочив у лабораторію і приніс стрічку, на якій перо осцилографа залишило хвилеподібні сліди. — Ось погляньте самі.

Балачан ладен був розцілувати Камая. Але стримав емоції, побоявся кпин гострого на язик Тарасевича. І ще йому було ніяково, що ця проста ідея про порівняння шумів спала на думку не йому, старшому в їх маленькій групі, а Камаю, хлопцю, який тільки-но закінчив університет. Взявши стрічку, він нічого не сказав товаришам і зачинився в лабораторії.

— Що це зі старим? — здивувався Тарасевич.

Балачан був старший від них років на десять, не більше. Однак їм, двадцятип’ятирічним, він здавався літнім. До того ж, вони не забували, що за його плечима відкриття долі зорельота, який вирушив колись до Поллукса. Тому й називали Балачана поміж собою старим.

— А ти спокійний? — не відповідаючи, спитав Камай.

— Парсеки — не та відстань, яку міряють задля забави. Я також хочу знайти щось нове. І ні ти, ані старий не можете дорікнути мені, що я роблю щось не так. Але хіба моя вина, що ми женемось за міражем?

— Не віриш Балачану?

— Я не на відпочинку і буду робити все, що він накаже.

— Ти ніби перекладаєш відповідальність.

— Дивак ти, Камаю, у нас одна доля. Але я віддаю перевагу надійній ідеї.

Камай хотів щось відповісти на це. Тарасевич перебив його:

— Даруй, я стомився.

Камай почекав, поки він піде, і підійшов до вікна. Їх база була розміщена на терасі, яка утворилася на південному схилі старої гори. Тераса була рівною, наче спеціально пригладженою, нависала над широкою долиною, і з неї добре проглядалися навіть віддалені на десятки кілометрів гори. Найкраще місце для бази на планеті, де немає зручних доріг.

Вікно було широке, на всю стіну, і пропускало стільки світла, що часом Камаю здавалося, ніби він фізично відчуває, як хвилі фотонів нестримним потоком вриваються в помешкання і ось-ось зметуть на своєму шляху слабку прозору перешкоду, якою була шиба з тонкого пластику. Світла доходило стільки, що без темних окулярів неможливо було довго дивитися крізь вікно — навіть близькі предмети постійно зливалися і в очах з’являлася різь.

Але люди не хотіли затінювати своє вікно. Після довгих років, проведених у чорному просторі віддалік від рідного Сонця, їм і чужий Лаланд з його нестерпно яскравим промінням раптом видався близьким. Вони не могли натішитися з його світла.

Десь там, унизу, де від долини, мов пропиляні, відгалужувалися три вузькі кам’янисті тіснини, притулилася спостережна станція. Звідсіля її простим оком не розгледіти — маленький, на одну операторську залу будиночок без вікон. Вночі, коли ведуться спостереження, вони непотрібні. Їх замінюють екрани, пов’язані з гравіметрами, інфралокаторами, сейсмографами, енерговловлювачами і іншими приладами, які потрібні, щоб навіть молекула, чужорідна для цього середовища, не лишилася непоміченою.

Камаю згадалося його перше чергування на спостережній станції. Балачан пропонував тоді побути разом. Він відмовився. З упертості. Хоча на добрий лад варто було згодитися. Бо та ніч далася йому взнаки. Він був