Читати книгу - "Остання орбіта"

увесь в напруженому чеканні чогось таємничого, що ось-ось мало відбутися за стінками будиночка. Не відривав очей від екрана, прислухався до мовчазного динаміка. Невдовзі в нього почало темніти в очах, і він уже не розумів, чи то йому здалося, чи то насправді на екрані локатора попливли непевні, мінливих обрисів тіні. Він навіть прогавив перший шурхіт. До нього дійшло, що динамік ожив, тільки тоді, коли шурхіт повторився. Однак шурхоти були його єдиним здобутком, коли висвітився ранок. І не лише його, як виявилося згодом…

— Яким здається світ крізь чорні окуляри?

Камай озирнувся. Балачан стояв поруч.

— Щось ми не так робимо.

Балачан відвернувся від вікна, оглянув кімнату — простору, майже без меблів — два столи і декілька крісел, усміхнувся:

— Живемо, як на Землі.

— А працюємо, як у космосі.

Знов щось тривожне для себе почув Балачан у цих словах Камая. Посерйознів, спитав:

— Набридло?

Камай помовчав, ніби перевіряв себе, просто відказав:

— Ні.

Балачан задоволено кивнув головою, запропонував:

— Побуваємо в тіснинах, зараз?

Гравіліт опустився поряд зі станційним будиночком. Лаланд уже сховався за гори, і в долині зробилося темнувато. Балачан вистрибнув з кабіни, із задоволенням розправив м’язи. На припорошеній тонким шаром пилу кам’яній долівці виднілися сліди, залишені ним у минулі приїзди. А далі простягалася неходжена цілина.

— Іще один доказ на користь Тарасевича, — зазначив Камай.

Балачан нічого не відповів і, схиливши голову, закрокував до входу в найближчу тіснину. Камай, спостерігаючи за відбитками його підошов на поросі, постояв, аж поки він не сховався за скрутом, і тоді пішов за ним. Кам’яний М’ячик був менший від Землі, і вага людей тут була відповідно менша. Однак ноги, відвиклі від тривалого навантаження, човгали, чіплялися за сховані під порохом затверділі брили, підгиналися на рівному місці. Камаю подумалося, що їм треба більше рухатися, частіше робити вилазки в околиці. Це і для справи буде корисно, бо вони по суті нічого про планету не знають, у всьому довірилися висновкам експедиції Туровця. А є ж тут, напевно, і інші цікаві кутки.

Коли Камай повернув у тіснину, Балачан був уже далеченько. Він крокував більш впевнено, легше, аніж Камай. На відстані навіть не помічалося, що він одягнутий у скафандр, і якби не гермошолом — прозора блискуча куля на голові, можна було б подумати, що людина у звичайному земному вбранні.

Тіснина була довгою та вузькою. Її гранітні боки майже не розширювалися угорі, були гладкими і рівними, мов облицьованими. Камай вже зазирав сюди, коли ставили станцію. Тоді в нього не вистачило часу, щоб по-справжньому оцінити цю красу. А в час нічних чергувань Балачан не дозволяв виходити назовні, та у темряві нічого цього й не помітиш.

Незабаром Балачан спинився, звів голову, щось розглядаючи на стрімкому схилі.

— Що там?! — крикнув Камай.

Балачан почекав на нього, тоді пояснив:

— Тут починається зона найбільшої активності шурхотів.

Камай ковзнув поглядом по кам’яній стіні. Нічого особливого. Така ж, як і на початку тіснини. Навряд чи могли шурхоти виникати десь тут.

— Ге-ей, туристи, де ви блукаєте?

Голос пролунав несподівано. Камай з Балачаном здивовано повернулись обличчями один до одного і засміялися. Ні, це була не звістка від того, хто човгає невидимими підошвами по планеті вночі. Це був знак від Тарасевича.

— Скоро повернемось, — пообіцяв Балачан товаришеві, який викликав їх з бази.

— Як завжди, нічого нового? — шоломофон точно передав іронію, яку вклав у свої слова Тарасевич.

— А що б ти хотів? — спитав Кмай.

— Нічого, бо я нічого не чекаю.

— Ха, Балачане! Давай-но доведемо маловірові — знайдемо живу істоту ген на тій горі! — Камай раптом розвеселився. — Я вірю Туровцю.

— Яка патетика! — не вгавав Тарасевич. — А ти що скажеш, командоре?

— Обід готовий?

Тарасевич затнувся, а Камай зареготав.

Згодом, коли вони утрьох сиділи за обіднім столом, Балачан сам повернувся до цієї розмови.

— Ми припускаємось помилки, — несподівано для товаришів сказав він, — надто довірилися приладам.

— Вони досконалі, — заперечив Камай.

— І безпорадні без людини, — зауважив Балачан.

— Як і людина тут, — вставив Тарасевич.

— Тобі аби сперечатись, — дорікнув йому Камай.

— Хто заперечує? — не звернув уваги на Камаєву репліку Балачан. — Проте ще нема штучного мозку, потужнішого за людський…

— Ти хочеш сказати, що нам слід розширити пошуки? Облазити всю планету? Так? — пожвавішав Камай. Його самого не надто влаштовувала роль реєстратора при екранах спостережної станції. — Марнотратство — сидіти цілий день на базі.

— І вночі також.

— Інструкція… — розгубився Камай. Він знав, що в інструкціях, складених для космічних розвідників, було чимало від формального. Але разом з тим він знав, що цей формалізм необхідний, бо заздалегідь всього не передбачиш, а необережність часто призводить до біди. Тому він нагадав: — Пункт п’ятий восьмого параграфу говорить: «Поки не з ’ ясована суть явища, не можна вважати, що людині нічого не загрожує».

— У інструкції є додаток, пам’ятаєш? «За винятком випадків, коли явище безпосередньо загрожує життю людини», — посміхнувся Балачан.

— Не можу з тобою сперечатися, — відмахнувся Камай, — ти, либонь, знаєш усі параграфи і додатки, починаючи з епохи раннього космосу. Однак у даному випадку нашому життю нічого не загрожує.

— Коли б не ти підкинув мені там, у тіснині, цю ідею, я б сказав, що ти занадто правильна людина для дослідника, — Балачан хитрувато зблиснув очима. — Так що не прикидайся. І не притлумлюй у собі, коли вона часом навідує тебе, ту божевільну іскорку, яка одна обіцяє великі відкриття. Не бійся її!

— Мудрагелі! — Тарасевич демонстративно позіхнув, посунув на край столу брудний посуд, почекав, поки робот прибере, і підвівся: — То я піду підготую гравіліт. Так, командоре? І проб’ю дірку в